Згідно з концепцією забезпечення національної системи стійкості, що була затверджена указом Президента України №479/2021 27 вересня 2021 року (Президент України, 2021), національна стійкість – це «здатність держави і суспільства ефективно протистояти загрозам будь-якого походження і характеру, адаптуватися до змін безпекового середовища, підтримувати стале функціонування, швидко відновлюватися до бажаної рівноваги після кризових ситуацій». Вже з цього визначення стає очевидною виправданість акценту на суспільних конфігурацій за розгляду національної стійкості.

Проблема при цьому полягає у тому, що поняття суспільних конфігурацій є так само неусталеним, які і поняття національної стійкості. Існування багатої традиції конфігураційного аналізу, що застосовується в історичних, антропологічних та соціальних дослідженнях не спрощує ситуацію. Різні напрями досліджень пропонують власні інтерпретації конфігурацій, що виникають та змінюються в результаті взаємодії між соціальними акторами. Але у цій розвідці не ставиться задача порівняльного аналізу відповідних підходів. Для нас буде достатнім обрати вихідну точку теоретизування, яка відповідає нашим потребам. Такою є фігуративна соціологія, або фігуративні дослідження, Норберта Еліаса. Ключовим завдання цієї міждисциплінарної дослідницької традиції є розгляд дослідницьких проблем у процесуальних термінах (Mennell, 2021): уникнення «процесної редукції», тобто зведення процесів до станів, а також надання переваги дослідженням випадків (кейсів) з метою побудови процесуальних теорій довгострокового суспільного розвитку над формулюванням ідеальних типів.

Дане фундаментальне положення було деталізовано у чотирьох принципах (Goudsblom, 1977): 1) соціологія займається людьми у множині – людьми, які взаємозалежні один від одного в найрізноманітніших значеннях, та життя яких змінюються та у значній мірі формуються тими соціальними фігураціями, які вони утворюють разом; 2) такі фігурації постійно трансформуються різними способами – одні швидко та недовговічно, інші повільно, але стійко; 3) довготривалі зміни, яких зазнають суспільні фігурації, були та залишаються в значній мірі незапланованими та непередбачуваними; 4) розвиток людського знання відбувається в середині соціальних фігурацій і є одним з важливих аспектіх їх загального розвитку.

Щодо категорії «фігурація», або «соціальна фігурація», або «людська фігурація», то її можна визначити як сукупність взаємозалежних людських істот, що пов’язані між собою специфічним чином, включно з відносинами влади (Van den Bergh, 1977: p. 25-26). Спочатку Н. Еліас використовував слово «конфігурація», але відмовився від приставки «кон-», щоб позначити соціальний патерн як такий, безвідносно до його зв’язку з чимось ще (Mennell, 2005). Власне «соціальна фігурація» є більшою мірою допоміжним концептом, який привертає увагу до мінливих динамічних станів, що утворюються в процесі соціальної взаємодії – обмінів та конфліктів між взаємопов’язаними індивідами. Отже, за такого підходу ми не обмежені теоретичними положеннями у відтворенні тієї фігурації, а точніше – фігурацій, з яких складається соціальний простір нашої країни. Цілком слушним для нас є і акцент на процесуальності. Це пов’язано з релевантністю феномену національної стійкості в контексті тенденцій соцієтального розвитку, або в контексті стійких масштабних змін, які обумовлюють релевантність дискурсу національної стійкості.

Підходи до визначення національної стійкості

Враховуючи наявні відмінності в інтерпретації поняття національної стійкості, ми можемо виокремити відповідні підходи до її розгляну, навіть якщо ті чи ті автори не позиціонують себе саме таким чином.

Наведене на початку визначення, запропоноване у концепції забезпечення національної стійкості, можна віднести до функціонального підходу. Воно (визначення) акцентує увагу на здатності держави та суспільства до забезпечення функцій протистояння, адаптації, підтримки та відновлення. У схожому ключі національна стійкість розглядається в роботі Дафни Канетті зі співавторами. При цьому здатність до протистояння доповнюється вимогою збереження власних цінностей та інституцій, а адаптація – застосуванням для цього інноваційних засобів (Canetti et al., 2014). Ще один приклад інтерпретації, який можна віднести до цього підходу, наведений у статті Ольги Куценко. Вона розглядає національну стійкість в термінах спротиву, адаптації, а також інновацій та трансформації (Kutsenko, 2025).

Враховуючи запропонований акцент на фігуративній соціології та процесуальному вимірі, функціональний підхід виглядає цілком слушним, хоча й недостатньо деталізованим для того, щоб аналізувати суспільні конфігурації. Останнє звісно є лише вказівкою на необхідність додаткової концептуальної роботи.

Наступний (атрибутивний) підхід до визначення національної стійкості оперує соцієтальними характеристиками, які її визначають. До таких, наприклад, відносять патріотизм, оптимізм, інтеграцію та довіру (Ben-Dor, Pedahzur, Canetti, & Zaidise, 2002; Kimhi, Eshel, Leykin, & Lahad, 2017). Цей підхід, на мою думку, є менш вдалим, оскільки спрямовує нас до певного ідеального стану. Як продемонстрував досвід України, національна стійкість в умовах екзистенційного виклику цілком може упредметнитися не на основі вже наявних оптимальних характеристик, а як швидкий рух суспільства в їх напрямі.

Більш того, в умовах війни на виснаження перелічені характеристики після стрімкого росту можуть відчутно слабшати (зокрема, оптимізм, соціальна інтеграція та довіра принаймні до частини важливих інститутів). Так, одним з важливих показників погіршення суспільних настроїв в Україні є оцінки населення щодо функціонування держави (Дембіцький, 2025). Відповідно, постає питання забезпечення національної стійкості в кризових обставинах, коли ті чи ті характеристики, важливі для її забезпечення, приймають значення, далекі від оптимальних.

Останній підхід можна назвати дискурсивним. У відповідності до нього феномен національної стійкості виступає в якості специфічної оптики, або способу спілкування та розуміння проблем національного масштабу. Одне з релевантних даному підходу визначень звучить наступним чином: «Національна стійкість країни – це така стратегія її існування, коли вона здатна зберігати збалансованість розвитку та успішно відповідати на зовнішні і внутрішні виклики, протистояти загрозам і кризам, більше того, зусиллями політичної та інтелектуальної еліти вчасно передбачати й ефективно реагувати на них заради гідної самореалізації та гуманістичного розвитку людини, які забезпечує держава в балансі з громадянським суспільством» (Пирожков & Хамітов, 2022: с. 19).

Даний підхід також можна проілюструвати шляхом визначення національної стійкість в якості особливого етосу (Ніколаєнко, 2025), що формує систему смислів перебування в історії, визначає відповідні способи, а також укріплює волю необхідну для цього.

Важливим тут є те, що дискурсивний підхід, серед іншого, акцентує увагу на ціннісному компоненті, що виводить роздуми про феномен національної стійкості за межі чисто функціонального або атрибутивного підходів. Фактично, дискурсивний підхід визначає релятивну природу національної стійкості з огляду на прийняті нацією орієнтири зворотного зв’язку щодо свого розвитку. Так, нації, що обрали демократичний шлях розвитку будуть мати кінцеві орієнтири свого розвитку, що суттєво відрізняються від таких, що прийняті в націях, що стали на шлях авторитаризму.

Звісно, цей підхід до розуміння національної стійкості є важливим, але без відповіді на утилітарні питання, аксіологічні будуть чистими абстракціями. Відтак, в якості вихідної точки для побудови моделі національної стійкості у просторі суспільних конфігурацій я обрав функціональний підхід.

Модель національної стійкості

Хоча функціональний підхід задає один із важливих вимірів національної стійкості у просторі суспільних конфігурацій, сам по собі він не є достатнім. Для того, щоб модель набула предметної наповненості я пропоную включити в неї вимір, що описує специфіку соціальних дій (див. рис.):

Рис. Модель національної стійкості у просторі суспільних конфігурацій

Перший вимір (горизонтальний, позначений різними кольорами) стосується характеру реагування на виклики та загрози національного масштабу – реактивного (червона зона), інтерактивного (блакитна зона) та проактивного (зелена зона). Другий вимір (вертикальний, позначений різними фоновими текстурами) акцентує увагу на задачах та спрямованості соціальної дії – на себе та близьких (зона з точковою текстурою), на структури ринкового та громадського характеру (зона з кутовою текстурою), та на структури, що відповідають за дотримання прав та обов’язків громадян (зона з текстурою у формі квадратів). Розглянемо запропоновані виміри більш детально.

Характер реагування на виклики та загрози. Реактивне реагування реалізується в антикризовій діяльності, інтерактивне – у функціонуванні в рівноважному середовищі (коли ситуація звична та загалом контрольована), проактивне – у форсайтингу, що є різновидом стратегії, спрямованої на формування бажаного майбутнього.

В контексті цього виміру модель містить два різновиди стрілок – між червоною і блакитною зонами (червоні стрілки) та між блакитною і зеленою зонами (зелені стрілки). Їх пояснення є доволі тривіальним. Червоні стрілки позначають негативний вплив кризового стану на бажаний рівноважний стан. В свою чергу зелені стрілки позначають конструктивні можливості стійкої успішної нації щодо формування свого бажаного майбутнього.

Без сумніву, кризи можна розглядати і як потенційні джерела інноваційних рішень, коли вони (кризи) обертаються на можливості для інновацій, інституційного та соціального розвитку (Kutsenko, 2025). Втім, я схиляються до позиції, згідно з якою, інновації та розвиток повинні реалізовуватися переважно в часи стійкого розвитку та миру. Це збільшить імовірність руху нації до зеленої зони та зменшить її потрапляння до червоної.

Задачі та спрямованість соціальних дій. Соціальних дії, спрямовані на себе та близьких забезпечують особисту життєдіяльність, соціальні дії, спрямовані на структури ринкового та громадського характеру, – інституційну самоорганізацію, а дії спрямовані на структури, що відповідають за дотримання прав та обов’язків громадян, – державну інституціоналізацію.

Кожен з перелічених різновидів соціальних дій відіграє власну важливу роль для підтримання національної стійкості, формує важливу для неї систему зворотних зв’язків з іншими різновидами соціальних дій, а також потенційно здійснюється в різних контекстах у відповідності до характеру реагування на конкретні загрози та виклики.

Розглядаючи цей вимір моделі, ми приходимо до необхідності застосування дискурсивного підходу, що був охарактеризований вище, з тієї причини, що специфіка та можливості соціальних дій будуть істотно відрізнятися у суспільствах різних типів. Зокрема, демократичних та авторитарних. Останні теж можуть нас цікавити, але лише в частині вивчення специфіки національної стійкості ворожої до нас Російської Федерації.

Що стосується власної національної стійкості, то з усією очевидністю вибір необхідно зупинити на демократичних принципах організації спільного життя. Інакше усі жертви України виявляться марними.

Зміна простору суспільних конфігурацій як стратегія національної стійкості

Хоча концепт стратегії згадується лише щодо «зеленої» зони у вимірі характеру реагування на виклики і загрози, він є центральним для усієї моделі. Базуючись на положеннях, викладених у роботі Лоуренса Фрідмана (Фрідман, 2024), я сформулював пропоную для використання два взаємопов’язаних визначення:

1. Стратегія – це точка у просторі довгострокової пріоритезації, що вказує на відповідні цілі та варіанти їх досягнення.
2. Стратегія – це рішення-дія, позитивні ефекти якого перевищують масштаб ситуації, в якій воно прийнято та здійснено.

Перше визначення звертається до базових елементів стратегії в їх аналітичному розумінні (тобто мова іде передусім про теоретичне відображення дійсності), друге – до її діяльнісного аспекту (в кожному конкретному випадку він масштабується за фактичним охопленням базових елементів).

Власне, простір суспільних конфігурацій, представлений на рис., і є простором довгострокової пріоритезації, про який говориться у першому визначенні. Конкретні аспекти викликів та загроз національного масштабу займають своє місце в цій системі координат, набуваючи таким чином статусу «точок», що можуть бути обрані як вихідні пункти стратегічної діяльності.

В свою чергу «рішення-дія», якщо послуговуватися термінологічною стилістикою Н. Еліаса, є «фігураційним поштовхом» щодо певної зони простору суспільних конфігурацій з метою активізації якомога більшої кількості точок довгострокової пріоритезації.

Таким чином, визначення стратегії через точки пріоритезації є статичним зрізом, що можна уявити лише аналітично в якості національної ситуації, що склалася в конкретний момент часу. Такий зріз, скоріше за все, буде конфігурацією, що втрачає свою актуальність, або конфігурацією, яка її ще не набула чи взагалі не буде реалізованою. Втім, корисність такого фокусування полягає у визначенні простору можливих проблем, фактично – у покращенні нашої теоретичної чутливості щодо проблематики національної стійкості.

Натомість, визначення стратегії як рішення-дії позначає конструктивні свідомі цілеспрямовані фігураційні процеси, необхідні для забезпечення національної стійкості на різних рівнях – особистої життєдіяльності, інституційної самоорганізації та державної інституціоналізації. В цьому значенні успішна стратегія виводить з кризи і спрямовує до стану рівноважного функціонування, а рівноважне функціонування готує основу та втілює успішне національне майбутнє, що значно більшою мірою є саме результатом обраної стратегії і значно меншою – наслідком вдалого збігу обставин.

Визначення стратегії через конструкцію «рішення-дія» з метою аналізу простору суспільних конфігурацій має принциповий наслідок. Рішення-дії приймаються та втілюються всіма акторами, що діють в межах національної держави – індивідуальними, груповими, організаційними, рівня інститутів. Звісно, такі рішення будуть істотно відрізнятися щодо міри їх «пасивності-активності». Але тут я не хочу заглиблюватися у проблему стратегічної діяльності-бездіяльності окремих акторів. Натомість, привернути увагу до множинності стратегічних рішень-дій, що одночасно приймаються і втілюються в національній державі, а відтак прямо або опосередковано взаємодіють між собою, сукупно визначаючи параметри національної стійкості.

Заключення

Запропоновані положення є попередніми концептуальними нарисами НДР «Національна стійкість України під час російсько-української війни: суспільні конфігурації». Очевидно, що наведена модель потребує подальшої деталізації та роз’яснення специфічних аспектів, а також змістовного наповнення – як в частині національних викликів і загроз, так і в частині запропонованих стратегій, покликаних дати їм раду.

Примітка

Матеріал підготовлено завдяки фінансуванню за напрямом використання бюджетних коштів «Підтримка пріоритетних для держави наукових досліджень і науково-технічних (експериментальних) розробок» бюджетної програми КПКВК 6541230.

Джерела

1. Дембіцький, С. (2025). Фон громадської думки впродовж війни. URL: https://isnasu.org.ua/popsci/031_Dembitsky_-_Fon_gromadskoyi_dumky.php
2. Ніколаєнко, В. (2025). Поняття та етос національної стійкості (соціальний контекст). Аналітичні звіти з НДР «Національна стійкість України під час російсько-української війни: суспільні конфігурації». Київ: Інститут соціології НАН України.
3. Пирожков, С. І., & Хамітов, Н. В. (2022). Поняття національної стійкості. У: С. І. Пирожков, О. М. Майборода, Н. В. Хамітов, Є. І. Головаха, С. С. Дембіцький, В. А. Смолій, О. В. Скрипнюк, С. В. Стоєцький (Ред.), Національна стійкість України: стратегія відповіді на виклики та випередження гібридних загроз (сс. 18-33). Київ: Інститут політичних і етнонаціональних досліджень ім. І. Ф. Кураса НАН України.
4. Президент України. (2021). Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 20 серпня 2021 року «Про запровадження національної системи стійкості» (Указ № 479/2021). URL: https://www.president.gov.ua/documents/4792021-40181
5. Фрідман, Л. (2024). Стратегія: історія. Київ: Фоліо.
6. Ben-Dor, G., Pedahzur, A., Canetti, D., & Zaidise, E. (2002). The role of public opinion in Israel’s national security. American Jewish Congress: Congress Monthly, 69, 13-15.
7. Canetti, D., Waismel-Manor, I., Cohen, N., & Rapaport, C. (2014). What does national resilience mean in a democracy? Evidence from the United States and Israel. Armed Forces & Society, 40(3), 504-520.
8. Goudsblom, J. (1977). Sociology in the balance: A critical essay. New York: Columbia University Press
9. Kimhi, S., Eshel, Y., Leykin, D., & Lahad, M. (2017). Individual, community, and national resilience in peace time and in the face of terror: a longitudinal study. Journal of Loss & Trauma, 22(8), 698-713. https://dx.doi.org/10.1080/15325024.2017.1391943
10. Kutsenko, O. (2025). Resilience under fire: Navigating societal challenges, agency, and innovation in times of war. Innovation: The European Journal of Social Science Research, 38(1), 1–10. https://doi.org/10.1080/13511610.2025.2465177
11. Mennel, S. (2005). Figurational Sociology. In: G. Ritzer (Ed.), Encyclopedia of Social Theory. URL: https://sk.sagepub.com/ency/edvol/socialtheory/chpt/figurational-sociology
12. Mennel, S. (2021). Principles of Figurational Sociology. URL: https://norbert-elias.com/norbert-elias-foundation/concepts-and-principles-of-figurational-sociology/
13. Van den Bergh, S. van Benthem. (1977). Is a Marxist Theory of State Possible? ISS Occasional Papers, 61, 1-36.