Повномасштабне вторгнення РФ в Україну спричинило безпрецедентну кризу переміщення, розділивши населення на тих, хто залишився у своїх громадах, та тих, хто був змушений стати внутрішньо переміщеними особами (ВПО). Ця ситуація створює унікальний контекст для порівняльного аналізу цих двох груп, зокрема і в частині їх матеріального стану та інституційної підтримки.
Емпіричною базою дослідження є результати соціологічного опитування, проведеного Соціологічною групою «Рейтинг» на замовлення Інституту соціології НАН України 6–10 жовтня 2023 року (n=2746).
Матеріальний стан. Статус зайнятості традиційно виступає ключовим детермінантом соціально-економічної позиції індивіда, формуючи основу його доступу до матеріальних ресурсів, визначаючи ступінь інтеграції в соціальні мережі та відкриваючи (або обмежуючи) шляхи для самореалізації. Аналізуючи структуру зайнятості досліджуваних груп, поданої у таблиці 1, зазначимо, іммобільне населення значно частіше вказує на наявність повної зайнятості (51,6%), ніж внутрішньо переміщені особи (33,8%). Різниця становить 17,8 відсоткових пунктів, що вказує на суттєво нижчий рівень повної зайнятості серед ВПО.
Виявлено значну розбіжність і в статусі безробітного. Внутрішні переселенці значно частіше ідентифікують себе як безробітні (17,0%) порівняно з осілим населенням (7,4%). Ця різниця складає 9,6 відсоткових пунктів. Вимушена внутрішня міграція призводить до втрати попереднього місця роботи та розриву набутих професійних зв’язків. Труднощі з пошуком роботи на новому місці можуть бути зумовлені невідповідністю кваліфікації вимогам місцевого ринку праці, обмеженою кількістю вакансій, можливою конкуренцією з місцевим населенням або навіть упередженим ставленням роботодавців. Крім того, необхідність адаптації до нових умов проживання може тимчасово відволікати від активного пошуку роботи.
Внутрішньо переміщені особи стикаються зі значно більшими труднощами на ринку праці, що виражається у суттєво нижчій частці зайнятих повний робочий день та значно вищій частці безробітних порівняно з осілим населенням. Отримані дані вказують на вразливість ВПО у сфері зайнятості та свідчать про менший обсяг матеріальних ресурсів.
Таблиця 1
Розподіл відповідей на запитання «Ваш статус зайнятості на даний момент?» залежно від міграційного статусу (%)
| Статус зайнятості | Іммобільне населення | ВПО | Загалом |
|---|---|---|---|
| Повна зайнятість (більше 30 год/тиждень) | 51,6 | 33,8 | 48,6 |
| Часткова зайнятість (менше 30 год/тиждень) | 10,9 | 7,9 | 10,4 |
| Самозайнятий(-а) | 11,8 | 11,5 | 18,8 |
| На пенсії | 14,7 | 15,0 | 14,7 |
| Домогосподар(-ка) | 8,7 | 12,6 | 9,4 |
| Студент(-ка) | 5,1 | 10,6 | 6,0 |
| Безробітний(-а) | 7,4 | 17,0 | 9,0 |
| Непрацездатний(-а) | 1,4 | 4,0 | 1,9 |
| Інше | 5,2 | 7,9 | 5,7 |
Примітка. Сума відсотків у кожному стовпчику перевищує 100%, оскільки респонденти мали можливість обрати кілька варіантів відповіді.
Серед опитаних ВПО 68,3% вказують на актуальність значних фінансових або матеріальні втрат, тоді як серед іммобільного населення цей показник становить 48,1%. Різниця у понад 20 відсоткових пунктів переконливо свідчить про те, що досвід вимушеного переміщення значно посилює фінансовий тягар війни для людини. Для ВПО значні фінансові та матеріальні втрати часто є прямим наслідком самого факту переїзду, що включає втрату житла, майна, роботи на попередньому місці та витрати на облаштування на новому. Натомість, хоча іммобільне населення також зазнає негативного впливу війни на свій добробут, для 26,4% з них ця проблема є «не актуальною», порівняно з лише 16,1% серед ВПО, що підтверджує менш гострий характер саме значних одномоментних втрат для тих, хто залишився вдома. Серед іммобільного населення спостерігається вищий рівень невизначеності щодо актуальності проблеми: 25,4% обрали варіант «важко сказати» проти 15,6% серед ВПО. Така невизначеність може бути пов’язана з поступовим погіршенням фінансового стану, яке важче оцінити як «значну втрату», або ж з психологічним ефектом порівняння власних труднощів з більш очевидними втратами переміщених осіб.
ВПО значно частіше зазначають, що критичне зниження доходів є для них актуальною проблемою (68,1%), порівняно з іммобільними респондентами (58,4%). Осіле населення дещо частіше обирає варіант «важко сказати, актуально чи ні» (23,1%) порівняно з переселенцями (18,1%). Осіле населення також дещо частіше вказує, що проблема критичного зниження доходів для них не є актуальною (18,5%) порівняно з ВПО (13,9%). Виявлена закономірність була очікуваною та відображала важкі економічні наслідки вимушеного переміщення під час війни. ВПО часто втрачають роботу, джерела доходу, майно та бізнес у місцях попереднього проживання. На новому місці вони можуть стикатися з труднощами працевлаштування, нижчими заробітками та вищими витратами (особливо на житло). Осіле населення, хоча також страждає від економічних наслідків війни, може мати більше збережених ресурсів, стабільнішу (хоча й потенційно зменшену) зайнятість або інші механізми адаптації, що робить для них проблему критичного зниження доходів дещо менш поширеною порівняно з ВПО.
Досвід вимушеного внутрішнього переміщення суттєво підвищує ймовірність того, що людина вважає втрату роботи актуальною для себе проблемою. Зокрема, майже половина ВПО (49,9%) зазначає, що втрата роботи становить для них актуальність, тоді як серед іммобільного населення цей показник значно нижчий – 31,4%. Різниця у 18,5 відсоткових пунктів підкреслює прямий деструктивний вплив вимушеного переїзду на зайнятість населення. Переїзд до іншого населеного пункту часто означає розрив попередніх трудових відносин та втрату основного джерела доходу, що були пов’язані з конкретним місцем проживання. Водночас, більшість іммобільного населення (52,0%) вказує, що втрата роботи «не актуальна» для них на даний момент, порівняно з 38,9% серед ВПО. Це свідчить про відносну стабільність зайнятості для значної частини тих, хто залишився, хоча загальний економічний спад, спричинений війною, безперечно, впливає на ринок праці в цілому.
Інституційна підтримка. У таблиці 2 подано різні види підтримки іммобільного населення та ВПО (%) у двох досліджуваних групах.
Таблиця 2
Розподіл відповідей на запитання «Які види підтримки Ви отримуєте від держави або громадських організацій?» залежно від міграційного статусу (%)
| Вид підтримки | Іммобільне населення | ВПО | Загалом |
|---|---|---|---|
| Матеріальна підтримка або гарантовані виплати | |||
| Отримую | 15,2 | 55,2 | 21,8 |
| Не отримую, але маю потребу | 37,9 | 24,3 | 35,6 |
| Не отримую і не маю потреби | 34,1 | 12,4 | 30,5 |
| Важко відповісти | 12,8 | 8,2 | 12,0 |
| Медичні послуги або придбання ліків | |||
| Отримую | 15,3 | 18,3 | 15,8 |
| Не отримую, але маю потребу | 27,2 | 35,8 | 28,6 |
| Не отримую і не маю потреби | 43,5 | 34,7 | 42,1 |
| Важко відповісти | 14,0 | 11,3 | 13,5 |
| Вирішення проблеми із житлом | |||
| Отримую | 3,8 | 9,3 | 4,7 |
| Не отримую, але маю потребу | 10,4 | 34,8 | 14,4 |
| Не отримую і не маю потреби | 75,6 | 38,3 | 69,4 |
| Важко відповісти | 10,3 | 17,6 | 11,5 |
| Юридичні послуги або оформлення документів | |||
| Отримую | 7,4 | 15,0 | 8,6 |
| Не отримую, але маю потребу | 12,3 | 14,1 | 12,6 |
| Не отримую і не маю потреби | 67,5 | 52,6 | 65,0 |
| Важко відповісти | 12,8 | 18,3 | 13,7 |
| Соціальні послуги: догляд, супровід, продукти тощо | |||
| Отримую | 2,9 | 8,8 | 3,9 |
| Не отримую, але маю потребу | 8,0 | 14,5 | 9,1 |
| Не отримую і не маю потреби | 81,4 | 64,3 | 78,6 |
| Важко відповісти | 7,7 | 12,3 | 8,4 |
| Психологічна підтримка | |||
| Отримую | 3,9 | 7,7 | 4,5 |
| Не отримую, але маю потребу | 15,9 | 18,9 | 16,4 |
| Не отримую і не маю потреби | 66,2 | 54,4 | 64,2 |
| Важко відповісти | 14,0 | 18,9 | 14,9 |
Попри вищий рівень інституційної включеності, ВПО демонструють також вищий рівень незадоволених потреб практично за всіма категоріями підтримки. Це свідчить про феномен «подвійної депривації», коли вища інтеграція в систему соціального захисту не компенсує підвищеного рівня потреб, зумовлених втратою ресурсів внаслідок переміщення.
У контексті статті концепція подвійної депривації означає, що ВПО зазнають нестачі або обмежень одночасно у двох ключових аспектах, незважаючи на певні зусилля з їх підтримки:
Перша депривація (вихідна): Це сама втрата ресурсів через вимушене переміщення. ВПО втрачають житло, майно, роботу, звичне соціальне оточення, доступ до знайомої інфраструктури (медичної, освітньої тощо). Це створює фундаментально вищий рівень потреб порівняно з населенням, яке не переміщувалося.
Друга депривація (залишкова/інституційна): Це недостатність навіть підвищеного рівня формальної підтримки для задоволення цих значно зрослих потреб. Хоча ВПО, як показує дослідження, отримують більше державної та громадської допомоги (матеріальної, юридичної, житлової тощо), ніж іммобільне населення (мають вищу «інституційну включеність»), цього все одно не вистачає, щоб компенсувати їхні втрати та задовольнити всі нагальні потреби. В результаті, їхній рівень незадоволених потреб (особливо в житлі, медицині) залишається вищим.
Таким чином, «подвійна депривація» означає: попри те, що ВПО є об’єктом більшої уваги та підтримки з боку інституцій, вони водночас залишаються групою з вищим рівнем незадоволених базових потреб через масштабність втрат, спричинених вимушеним переміщенням. Це створює парадоксальну ситуацію: навіть за умови формального задоволення базових потреб через гуманітарну допомогу, ВПО стикаються з депривацією потреб вищого порядку.