Подієвий контекст

У травні 2026 року з Люксембургу до Києва перевезли останки Андрія Мельника, голови ОУН-мельниківців у 1938-1964 роках, і перепоховали на Національному військовому меморіальному кладовищі. Ідеться про фігуру, дискусії про яку впродовж 20 століття генерували конфлікт як частину становлення дискурсів української історичної памʼяті. У 2026 році це питання вже не активує контроверзу серед більшості. Не тому, що респонденти знають біографію в деталях, а тому, що рамка, у яку поміщається така подія, символічно стала спільною для більшості населення.

Методологія та «ідеологія»

Кількісна частина представлена на слайдах до цієї публікації і в тексті не описується. А в цій частині ви можете прочитати про результати тематичного аналізу в скороченій версії (для розгорнутого тематичного аналізу треба більше часу).

Тема опитування була обрана лише через подієву актуальність цієї теми, ми не ставимо за мету підносити або, навпаки, принижувати будь-яку історичну постать. Історики повинні дати їм зважену академічну оцінку. А ми так само будемо намагатися досліджувати громадську думку.

Загальна картина

Дві третини позитивних коментарів – варіації однієї формули: «українці повинні бути в Україні», «герої должні в Україні лежать», «він був борцем за вільну Україну». Майже половина усіх присвоєних кодів належить до патріотично-репатріаційного кластеру. Формула застосовується безвідносно деталей біографії – респонденти спираються на неї, навіть коли прямо кажуть, що про Мельника не знають.

Помітне місце посідає рамка «бойової мерітократії» – «заслужив, бо боровся», з прямою аналогією до сучасних захисників. «Людина боролась за вільну Україну, так же, як і зараз ми боремося, наші хлопці борються» – 85-річна жінка із Запоріжжя. «Один з керівників УПА і воював за вільну Україну» – 60-річна харків'янка. Аналогія «вони тоді як ми тепер» операціоналізує історичну фігуру через сучасний воєнний досвід суспільства.

Критичний голос, хоч і малий (20 респондентів), але внутрішньо різноманітний. Поруч із традиційними запереченнями («не на часі через війну», «не тривожити мертвих», «без згоди родичів») звучать матеріально-розподільні («краще пенсії підняти»), конспірологічні («затуманити голову»), біографічно-локальні («не жив тут – не місце») і медіа-керовані мотиви з харш-критикою, що апеляцією до міжнародного авторитету. Безпосередньо ідеологічних заперечень проти самої постаті – лише 11 кейсів із понад 200.

Таким чином, стан публічного дискурсу на даний момент, серед іншого, характеризується нормалізацією націоналістичної традиції 20 століття в якості предмета шани. Перепоховання діяча ОУН на головному військовому меморіалі країни не є чинником соціального конфлікту. Такими є наслідки послідовного процесу інтеграції цієї традиції у мейнстрім української історичної памʼяті – процесу, що його прискорило повномасштабне вторгнення 2022 року.

Окремі цікаві голоси, що розкривають варіативність громадської думки

Військовослужбовець із Полтавщини – найбільш виразна критика з-поміж усіх. «Ну він нацист, убивав людей, посібник, вони там багато шкоди наробили. Це та же сама ситуація, що може була і в Бучі... Тим болєє єсть реакція ізраїльських дипломатів». Спочатку обрав «нейтрально» в питанні про ставлення до перепоховання, на етапі коментаря розгорнув цілком негативну критику. Стилістика характерна: поза радянським дискурсом, звернена до міжнародного авторитету та аналогій із воєнними злочинами теперішньої війни.

80-річна віруюча жінка з Миколаївщини. «Це дуже позитивно, тому що я думаю, що їхні душі на своїй землі спочивають до кінця миру, до суду. Це хороший вчинок. Я думаю, і Бог це оцінить». Дзеркально їй – інша жінка: «Якщо людина вже пішла на небо, значить не треба її тривожити. Хай собі лежить, дати людині спокій». Теж релігійний фрейм, але веде до протилежних висновків.

Жінка з правовою позицією (46 років, Київ). «Він хотів бути похований біля дружини, а дружина біля матері. Тобто вони хотіли бути похованими в одному місці, і це не в Україні. Це моя особиста думка, що влада не може розпоряджатися тілами і останками вже померлих людей». Знає контекст, будує заперечення з прав родини й волі покійних – єдиний розгорнутий правовий голос у вибірці.

Студент із Закарпаття (21 рік). «Організація українських націоналістів мені не дуже подобається. У наших підручниках їх роль збільшена». Єдина артикульована історіографічна критика – скептицизм щодо «національного міфу», сформований не Москвою, а українським шкільним курсом.

76-річна жінка, яка делегує владі. «Наше правління – їм видніше, як робити. Я проста людина, вже в возрасті. Як правительство наше рішило, так і, значить, правильно». Не «правильно, бо герой», а «правильно, бо вирішили». Поруч із цим – протилежна позиція 50-річної із Сумщини: «Хтось вище сидить і так посчитав. Од нашої думки нічого не зависить». Не довіра, а відчуження від політичної агентності.

Молода жінка із Житомирщини (28 років). «Кожен хоче бути похований вдома. Ми ж воїнів своїх теж ховаємо вдома». Перенесення рамки з абстрактної патріотичної формули на повсякденне знання сучасного воєнного контексту. Подібно – 45-річний військовий: «У мене побратими, которі загинули, то даже із Грузії були, то просили, щоб їх на їхній землі поховали». Це сучасний словник визнання: репатріація обґрунтовується не як патріотична норма, а як універсальний людський досвід – який зараз масово проживається українським суспільством.

Респондентка, яка відмовилася від «байдуже» – один з найбільш чесних коментарів опитування. «Байдужим я не можу сказати і не можна писати байдужим. Я вам ще раз пояснюю: я не знаю цю людину. Може вона заслуговує більшого, а може вона нічого не заслуговує. Я її не знаю». Це не нейтральність і не ухилення – методологічна вимога: не змушуйте обирати те, що виходить за межі мого досвіду. Її голос фіксує і стан дискурсу, і його ціну: згода більшості тримається на спільній рамці, не на спільному знанні.