Питання про те, чи здатна соціологія до кумулятивного теоретичного поступу, подібного до поступу природничих наук, залишається одним із центральних у методологічній дисциплінарній саморефлексії. Продуктивну відповідь на нього запропонували соціологи-постпозитивісти зі Стенфордського університету Дж. Берґер, М. Зелдич мол. і Д. Ваґнер, які впродовж майже трьох десятиліть розробляли типологію теоретичної діяльності в соціології та концепцію теоретичного зростання на підґрунті дослідницьких програм. Їхній доробок став результатом творчої рецепції двох ключових постпозитивістських підходів – теорії наукових парадигм Т. Куна та методології аналізу наукових дослідницьких програм І. Лакатоса. Попри значний евристичний потенціал, ця концептуальна система зрідка застосовується в історико-соціологічних дослідженнях через брак її систематичної експлікації. Спробу останньої здійснено у розділах 10 та 11 колективної монографії «Теоретичний синтез у сучасній соціології: проблеми, практики, перспективи» під редакцією д.соц.н. В. Резніка. Даний же матеріал є дуже скороченою версією цих академічних міркувань.

Типологія теоретичної діяльності в соціології

Вихідним пунктом стенфордської типології стало заперечення холістичного трактування парадигм у Куна. Ще наприкінці 1970-х років Зелдич обґрунтував, що парадигма є не «унітарною мережею», а сумішшю кількох різних видів теоретичної діяльності: теорій як систематично взаємопов'язаних понять і пропозицій щодо конкретних феноменів; теоретичних стратегій, які визначають предмет соціології та цілі дослідження; і теоретичних програм – сімейств теорій зі спільними стрижневими поняттями. Згодом Ваґнер термінологічно уточнив цю типологію, перевизначивши теоретичну стратегію як «орієнтувальну стратегію», теорію – як «одиничну теорію», а теоретичну програму – як «теоретичну дослідницьку програму» (див. рис. 1). Кожен із цих типів теоретизування має відмінні структуру, функції, підстави оцінювання та патерни зростання.

Умовні позначення:

цифри позначають різні види впливів: 1 — ціннісно-ідеологічний вплив;2 — субстантивний та/або методологічний вплив; 3 — концептуальний вплив; 4 — специфікувальний вплив; 5 — верифікувальний / фальсифікувальний вплив;

напрями стрілок вказують локалізацію кінцевих наслідків різних видів впливів: ↓ — забезпечення сумірності та спільного порівняльного контексту; ↑ — верифікація / фальсифікація (перевірка, оцінювання, апробування, прийняття або відхилення).

Рис. 1. Структура зв’язків між основними складниками теоретичної дослідницької програми

Одинична теорія – найелементарніший рівень теоретизування. Це система взаємопов'язаних абстрактних понять і пропозицій з емпіричним значенням, що формулює специфічні емпіричні процеси (класичні приклади – теорія аномії Р. Мертона, теорія стратифікації К. Девіса і В. Мура). Мінімальний склад одиничної теорії охоплює набір понять, набір тверджень, що співвідносять ці поняття в поясненні соціологічної проблеми, та специфікацію меж застосування. Теорії підлягають прямій емпіричній перевірці за критеріями емпіричної адекватності, загальності, точності, валідної дедукції та успішності застосувань. Водночас, як наголошують стенфордські соціологи, теоретичний поступ на цьому рівні неможливо зрозуміти суто через зв'язки «теорія – емпіричні дані»: необхідний розгляд зв'язків «теорія – теорія», адже терміни «зміна», «зростання» і «розвиток» є відносними й передбачають порівняльний контекст споріднених теорій.

Орієнтувальні стратегії, на противагу теоріям, мають метатеоретичну природу. Вони складаються з визначень предмета соціології, концептуалізацій природи соціальної реальності, цілей дослідження, методологічних пресупозицій і критеріїв оцінювання. Принципова особливість їхніх тверджень – настановлювальний, а не фактичний характер: це твердження про цінності, а не про факти, тому вони не перевіряються емпірично, а приймаються або відкидаються апріорі. Звідси випливає ключова відмінність від одиничних теорій: конфлікти між стратегіями (структурним функціоналізмом, історичним матеріалізмом, символічним інтеракціонізмом тощо) є принципово нерозв'язними через брак спільних засновків, а їх множення сприймається як вияв кризи, а не розвитку дисципліни. Усталені стратегії виявляють виняткову стабільність і фактичну неусувність: нові стратегії не витісняють старі, а лише додаються до мультистратегічного поля соціології. Водночас поява, зміст і життєздатність орієнтувальних стратегій зазнають неусувних, хоча й недетермінантних впливів соціального контексту – історичного, культурного, політичного, економічного, технологічного, професійного, інституційного та особистісного факторів.

Важливим кроком розвитку типології стало розрізнення Зелдичем рівнів специфічності всередині стратегій, уґрунтоване на ідеї Л. Лаудена про некогерентність парадигм. Вищий рівень – «підвалини» (фундаментальні цілі, онтологічні та епістемологічні пресупозиції) – було відмежовано від нижчого рівня «робочих стратегій» – спеціальних і конкретних субстантивних та методологічних настанов, що безпосередньо скеровують розбудову теорій (класичний взірець – «парадигма функціоналізму» Р. Мертона). Це розрізнення має принципові методологічні наслідки: якщо підвалини є неперевірними, невиправними й несумірними, то робочі стратегії перевіряються опосередковано – через плідність настановлених ними теорій – і тому підлягають коригуванню та раціональному вибору. Тим самим царина ірраціональності соціологічної науки звужується до суто фундаментальних питань онтології та епістемології.

Вершиною типології є теоретична дослідницька програма – набір взаємопов'язаних теорій разом із релевантними для їх оцінювання дослідженнями (див. рис. 2). Не оперуючи безпосередньо Лакатосовими поняттями «твердого ядра» і «захисного поясу», Ваґнер описав структуру програми в термінах чотирьох «анатомічних» наборів: стрижневого (поняття і твердження, спільні для всіх теорій програми), допоміжного (елементи, що підтримують аргументацію, але можуть замінюватися), евристичного (сукупність суттєвих наукових проблем, сформульованих засобами програми) та спостережувального (методи, процедури, стандарти оцінювання і база емпіричних даних). Зростання програми виявляється у змінах композиції цих наборів, розширенні меж застосування і діапазону теорій, а також у збільшенні розлогості та щільності теоретичних пояснень. Принципово, що функційним аналогом Кунових парадигм у соціології стенфордські соціологи визнали саме дослідницькі програми загалом: у своїх локальних предметних ареалах вони забезпечують ті концептуальні й методологічні ресурси «нормальної науки», яких дисципліні бракує через відсутність загальновизнаних парадигм.

Рис. 2. Визначальні структурні характеристики («анатомічні» набори) теоретичної дослідницької програми за Д. Ваґнером (1984)

Дослідницькі програми і теоретичне зростання

Важливо також розуміти специфіку розгортання динамічного виміру концепції: типологію концептуальних зв'язків між теоріями в дослідницьких програмах, кожен з яких водночас репрезентує окремий патерн теоретичного зростання. Можна виокремити п'ять таких типів на двох рівнях – три базові (елаборація, проліферація, конкуренція) і два специфічні (варіація, інтеграція), які виникають лише на просунутих стадіях розвитку програм.

Елаборація – вдосконалення теорії, коли нова версія зберігає спільні з попередницею предметне поле, ключові поняття та емпіричні докази, але є повнішою, точнішою, строгішою або краще підтвердженою. Дослідницьку програму з таким базовим режимом розвитку визначено як лінійну: кожна нова теорія-елаборант є наступною «точкою» на єдиній концептуальній «лінії» поступу (приклад – розбудова Р. Дарендорфом теорії соціального конфлікту на основі Марксової теорії класового конфлікту). Прогрес тут є прямим і кумулятивним, а ситуація оцінювання – найзрозумілішою для дослідників.

Проліферація – поширення теоретичних ідей на нові пояснювані домени: нова теорія має споріднену з первісною структуру, але цілком інший проблемний фокус. Відповідні програми є розгалужуваними: кожна нова галузь виокремлюється внаслідок проліферації, а головним критерієм оцінювання теорії-проліферанта стає її плідність у виявленні та розв'язанні нових проблем. Порівняльний вибір між первісною і похідною теоріями тут неможливий – вибір залежить від обраного дослідником пояснюваного домену.

Конкуренція виникає, коли нова теорія з докорінно відмінною структурою претендує на пояснюваний домен уже наявної теорії, породжуючи значні суперечності в прогнозах. Ваґнер оцінює конкуренцію як найважчу і найповільнішу форму зростання (через «побічне накопичення знахідок»), позаяк спільна наукова проблема розв'язується в межах цілком різних концептуальних структур, що вкрай ускладнює порівняння. Утім конкуренція дослідницьких програм загалом видається продуктивнішою за конкуренцію окремих теорій, а програми-конкуренти нерідко можна уявити як поєднання кількох менших лінійних програм, пов'язаних взаємним змаганням.

Варіація – специфічний тип зв'язку, за якого первісна і нова теорії мають майже ідентичні структуру та пояснюваний домен, але специфікують відмінні пояснювальні механізми, генеруючи конфліктні прогнози в обмеженому ареалі. Це «м'яка форма конфлікту», що часто завершується або визнанням одного варіанта кращим, або обумовленням – визначенням умов, за яких кожен із варіантів є слушним. Якщо проліферація збільшує широту програми, то варіація – її глибину.

Інтеграція – об'єднання концептуального потенціалу двох чи більше первісних теорій у новій теорії з окремою структурою, що не зводиться до простого логічного поєднання, а становить концептуальне «ущільнення». Критеріями успішності є широкоосяжність, компактність і глибина принципів. Виокремлено три підтипи: інтеграція теорій-варіантів (специфікація умов застосування кожної), теорій-проліферантів (концептуальне пов'язання різнорідних феноменів) і теорій-конкурентів – найскладніший різновид, що вимагає нової «теоретичної мови». Саме інтеграція безпосередньо виводить на проблематику теоретичного синтезу: йдеться про поєднання евристичних можливостей різних версій теоретизування задля синергійного зрушення в поясненні соціальних феноменів. У фаховій спільноті інтеграцію сприймають як найпереконливіший вияв теоретичного поступу, хоча успішні її випадки в соціології нечасті й потребують попереднього існування добре розробленої програми.

Концепція витримала критичні випробування. На закиди Д. Мейнеса і М. Молседа щодо «реїфікації» поняття програм Берґер і Ваґнер відповіли уточненням: усі типи зв'язків є абстрактними й аналітичними, ґрунтованими на структурних особливостях теорій, а не на взаємному цитуванні чи заявах авторів. У полеміці із С. Сейдманом, який визнавав справжніми режимами зростання лише елаборацію та інтеграцію, було доведено, що й проліферація (розширення пояснюваних доменів), і конкуренція (висвітлення нерозглянутих аспектів феномену), і варіація (уточнення пояснювальних механізмів) конституюють реальний теоретичний поступ.

Довершенням концепції стала специфікація функцій дослідницьких програм, здійснена Берґером, Д. Вілером і Зелдичем у полеміці з тезою С. Коула про стагнацію безпарадигмальної соціології. Програми, подібно до парадигм, визначають теоретичну значущість наукових проблем, їхню розроблюваність (doability) з огляду на концептуальні й операційні ресурси, забезпечують консенсусні стандарти оцінювання конкурувальних формулювань через «стратегічні вузли досліджень» із високою теоретичною віддачею і, зрештою, гарантують кумулятивне зростання соціологічного знання. Звідси випливає стрижневий висновок: майбутнє теоретичного зростання соціології залежить від подальшого розвитку наявних дослідницьких програм і створення нових.

Підсумок

Цей короткий огляд реконструює цілісну постпозитивістську відповідь на питання про можливість наукового поступу соціології. Типологія теоретичної діяльності (одиничні теорії – робочі стратегії – орієнтувальні стратегії – дослідницькі програми) розмежовує рівні теоретизування за природою, функціями та підставами оцінювання, знімаючи хибні очікування кумулятивності там, де вона неможлива (метатеоретичні підвалини), і локалізуючи її там, де вона реальна (теорії та програми). Типологія концептуальних зв'язків між теоріями перетворює абстрактне поняття «теоретичного зростання» на операціоналізоване аналітичне знаряддя: історик соціології отримує критерії емпіричної ідентифікації лінійних, розгалужуваних і конкурентнісних програм та розрізнення форм поступу в них. Нарешті, специфікація особливостей інтеграції теорій закладає методологічний підмурок для вивчення передумов, проблематики та перспектив теоретичного синтезу в соціології.