Від початку повномасштабної війни в Україні паралельно з військовим протистоянням активізувалися процеси переосмислення історичної пам'яті. Деколонізація — демонтаж імперських символів та перегляд радянської спадщини — постала не лише як символічний жест, а й як інструмент формування нових уявлень про національну ідентичність і майбутнє країни.
Особливо гостро ця тема проявилася в Одесі з її багатошаровою історією та складною культурною ідентичністю. Рішення місцевої влади влітку 2024 року знести 19 пам'ятників і перейменувати 119 вулиць викликало поляризовану реакцію: від рішучої підтримки до категоричного спротиву. Кульмінацією дискусії став відкритий лист до ЮНЕСКО, підписаний противниками радикальної деколонізації.
У цій суперечці проявилися не просто протилежні думки, а фундаментально різні способи тлумачення історії, культури та міського простору, та важливості таких базових цінностей як національна безпека, демократія, локальна ідентичність та культурна спадщина.
Мета цього нарису — проаналізувати, як обидва табори бачать проблему, формулюють політичні уявлення та визначають опонента. Нюансоване розуміння аргументів та позицій сторін допомагає уникати спрощень, зберігати чутливість до аргументів опонентів і шукати шляхи для продуктивнішого публічного діалогу.
Інтерпретації прихильників деколонізації: безпека та культурна емансипація
Табір, що підтримує деколонізаційну політику, розглядає ситуацію через призму національної безпеки та культурної емансипації.
З точки зору безпеки, пам'ятки та символи, пов'язані з російською культурою, сприймаються як маркери російського імперіалізму і прямо пов'язуються з військовою агресією. Публічний простір політизується як сфера національної безпеки, а деколонізація постає складовою опору агресору.
Журналістка Мирослава Барчук, одна з головних публічних речниць цього табору, підкріплює позицію методологією постколоніальних студій: «Для Росії культура — невіддільна від політики і завоювання. Це і Троянський кінь для просування наративів, і димова завіса для маскування злочинів».
Водночас процес розглядається як культурна емансипація. Російські та радянські символи сприймаються як нав'язані сліди культурного насилля, що підважують як політичний суверенітет держави, так і особистісну автономію громадян. Натомість українська культура має автентичне підґрунтя, пригнічене імперськими політиками: «Ми звільняємося від російсько-радянської маски, під якою було сховане справжнє обличчя нашої землі і культури».
Представники табору також делегітимізують уявлення про Одесу як російське місто, звертаючись до забутих сторінок історії боротьби одеситів «пліч-о-пліч з іншими українцями за незалежність, мову та культуру».
Таким чином, аргументація поєднує політичний (очищення від небезпечних символів), моральний (історична справедливість) та психоемоційний (культурна емансипація) виміри, створюючи підґрунтя для легітимації законодавчо визначеної політики «захисту культурно-інформаційного простору України». Прихильники деколонізації конструюють свою політичну суб'єктність як захисників державної безпеки та національного суверенітету.
Фокус противників деколонізації: демократія та місцева спадщина
Противники деколонізації інтерпретують суперечку через призму демократичних процедур і збереження місцевої спадщини, критикуючи законодавчі механізми деколонізації як авторитарні.
Вони акцентують увагу на нехтуванні демократичними процедурами: «Переоцінка минулого має відбуватися демократично, з обговоренням та світовими практиками, а не найгіршим радянським підходом "немає пам'ятника — немає проблеми"». Порушення демократії пов'язується з ігноруванням місцевої громади: «рішення нав'язується згори... відчувається певним насильством».
Ключова оптика табору направлена на ідею збереження місцевої культурної ідентичності, особливість якої нівелюється уніфікованою політикою деколонізації. Ця місцева особливість протиставляється як національному, так і імперському наративам: «Ми не хотіли втрачати наш одеський колорит, нашу ідентичність. Це не має нічого спільного з Російською імперією. Це Одеса, і це ДНК одеситів».
Наратив підкріплюється міжнародним визнанням Одеси як об'єкта Світової спадщини ЮНЕСКО та Креативного міста: «Довільний демонтаж світової спадщини Одеси завдає удару по культурній пам'яті та легендарній ідентичності як осередку космополітичної свободи».
Таким чином, противники деколонізації поєднують політичні (захист демократії), моральні (право на самовизначення) та емоційні (прив'язаність до місцевої ідентичності) аргументи, представляючи політику деколонізації як загрозу демократичним процедурам та культурній автентичності. Вони конструюють свою політичну суб'єктність як захисників місцевої громади, демократичних цінностей і культурної різноманітності.
Делегітимізація опонентів: від критики до морального осуду
Прихильники деколонізації намагаються підважити моральне право опонентів на участь у дискусії, ставлячи під сумнів їхні мотиви та лояльність, та конструюючи їх відповідний узагальнений ідеологічний образ.
Саморепрезентація підписантів листа до ЮНЕСКО як захисників «космополітичних» цінностей деконструюється як маніпулятивна: «Автори використовують прикметник "космополітичний" 5 разів, проте вимагають зберегти виключно російсько-радянську спадщину. Український контекст Одеси взагалі не згадується».
Прихильники деколонізації виявляють фактичні неточності у зверненні: називання пам'ятника Катерині ІІ «знаковим», хоча це лише репліка 2004 року, або романтизацію Пушкіна як «демократичного поета», що ігнорує його шовіністичні настрої. Негативні характеристики окремих прикладів екстраполюються на всю групу опонентів.
Значну роль відіграє негативна репутація мера Труханова, образ якого як корумпованого проросійського політика проєктується на весь табір: «За прикладом Труханова підписанти підтримують популяризацію проросійських меседжів для збереження символів "російського світу"». Нелояльність до окремих аспектів деколонізації прирівнюється до нелояльності державі загалом: «Люди, які поширюють такі наративи, не хочуть, щоб ми перемогли у війні з Росією».
Ще один механізм полягає в емоційному відторгненні через ярликування: від «ненавмисних прихильників РФ» до «ватників» і «негідників, які тримаються за Росію». Це створює сегрегаційний моральний дискурс між «справжніми патріотами» та «прихованими ворогами», забезпечуючи соціальний тиск та ізоляцію опонентів.
Противники деколонізації заперечують звинувачення в нелояльності, апелюючи до фактів особистої участі в національному становленні. Серед підписантів листа до ЮНЕСКО є військові, активісти Майдану, волонтери та ті, хто відстоює Україну на Заході. Поет Борис Херсонський зазначає: «Я багато говорю про ситуацію в Україні і роблю все можливе, щоб спростувати російський наратив».
Ці факти стають інструментом захисту від морального осуду. Водночас радикальна критика з боку прихильників деколонізації інструменталізується як свідчення авторитарних тенденцій влади.
Дії держави інтерпретуються як порушення демократичних принципів: «Процес перейменування виходить з-під контролю... рішення приймаються спрощеними механізмами, в обхід комісій та опитувань громадян» (з інтерв'ю). Радикальна підтримка деколонізації розглядається як обмеження плюралізму: «Як тільки з'являються альтернативні думки, їх носіїв маркують як ворогів держави».
Це стає основою для зворотного морального осуду щодо нехтування базовими демократичними цінностями, які мають відрізняти українське суспільство від російського. Критики звинувачують деколонізаторів у «наближенні до ворога в плані світогляду»: «Україна семимильними кроками перетворюється на путінську Росію».
Деякі учасники доповнюють критику емоційним відторгненням, порівнюючи дії опонентів із радянськими чистками та звинувачуючи їх у розколі суспільства, що вигідно спільному ворогу Росії.
Активна частина коаліції також розгортає ідеологічну критику, розглядаючи дії опонентів як прояви радикального націоналізму, спрямованого на дискримінацію мовно-культурних груп. Журналістка Анастасія Пілявська зазначає: «В Одесі з'явився зворушливий альянс між націоналістичними групами, які колись були на Євромайдані, і нинішнім головою адміністрації, який підпав під люстрацію за роботу на державній посаді під час президентства Януковича».
Прихильники деколонізації відповідають прикладом перейменування вулиці Амвросія Бучми — видатного актора ХХ століття, якого «скасували» через співпрацю з радянською владою, нехтуючи його внеском в українську культуру. Натомість підкреслюють додавання імен російськомовних одеситів періоду Незалежності — Кіри Муратової та Олександра Ройбурда.
Загалом ідеологічне фреймування задіяне табором противників деколонізації інтерпретується як відтворення російської імперської оптики, яка бачить природний процес переосмислення ідентичності як «щось болюче». М. Барчук зазначає: «Відмова від російської ідентичності завжди була загрозою для імперії і маркувалася як український націоналізм чи екстремізм».
Висновки
Аналіз одеської дискусії навколо деколонізації демонструє, що це не лише суперечка про пам'ятники, а зіткнення різних бачень українського майбутнього та способів подолання колоніального минулого.
Прихильники деколонізації вибудовують аргументацію у площині безпеки та культурної емансипації, сприймаючи радянсько-російські символи як загрозу суверенітету. Противники наголошують на демократичних процедурах та збереженні місцевої ідентичності, критикуючи політику держави як нав'язану згори.
Деконструкція аргументації обох таборів виявляє внутрішні суперечності: апеляції до «демократії» поєднуються з романтизацією імперської спадщини, а заклики до «національної безпеки» – з моральною делегітимізацією опонентів. Таке нюансоване бачення дозволяє уникати спрощених дихотомій «патріоти – зрадники» і відкриває шлях до змістовнішого суспільного діалогу.
Одеський випадок виявляє ширшу українську дилему: як поєднати деколонізацію з принципами демократії в умовах війни. Без врахування обох вимірів зростає ризик внутрішніх розколів у момент, коли єдність критично необхідна. Успіх деколонізації залежить від здатності не лише позбуватися імперської спадщини, а й зберігати діалогічність і плюралізм – риси, що відрізняють демократичну Україну від авторитарної Росії.