Розвиток науки неможливий без якісної аспірантури, тож її популяризація та послідовна інституційна підтримка дуже необхідні. Натомість про аспірантуру в українських медіа говорять рідко і переважно в контексті скандалів і з негативною конотацією. Протягом останніх років інформаційний простір неодноразово заповнювали гучні сюжети на кшталт історій про «шість тисяч доларів за успішний захист дисертації», обговорення захисту дисертації Олександра Усика, наративи про аспірантуру як спосіб ухилення від мобілізації, а також дисертації на тривіальні чи сумнівні теми. Подібні заголовки формують спрощений і викривлений образ аспірантури. Особливо тригерять тези про те, що «до аспірантури можуть іти або диваки, або… ухилянти». Адже вони фактично дискредитують не лише сам інститут, а й тисячі аспірантів по всій країні, які в умовах війни, фінансової нестабільності, блекаутів та навіть антициклону, продовжують займатися науковою роботою.

Водночас справжні проблеми академічної доброчесності в Україні існують і їх не варто замовчувати. У публікаціях про стан науки звучать заяви, що близько 60% «свіжих» дисертацій у деяких галузях можуть містити ознаки плагіату або бути написані «на замовлення», а індустрія «захисту дисертацій під ключ» функціонує як сервіс із прайсом і гарантіями, де за відповідну плату оформлюють усі етапи підготовки та захисту роботи. Хоч офіційної статистики насправді нема, проте на проблему важко закрити очі, якщо навіть Голову Ради молодих вчених НАН відсторонили через плагіат у докторській дисертації.

Ми не виключаємо ці проблеми з дискурсу – навпаки, вони потребують уваги, системної роботи та ефективних рішень. Проте постійні негативні згадки про аспірантуру в пресі дедалі більше нівелюють роботу і знижують мотивацію тих, хто справді прийшов в аспірантуру для дослідження конкретних актуальних тем, а також для особистого внеску в майбутнє науки. Щоб вийти за межі заголовків і почути самих аспірантів, ініціатива Інституту соціології НАН України «Аспірантський клуб» провела опитування аспірантів-соціологів із десяти закладів вищої освіти та наукових установ (див. примітку).

Результати демонструють, що сьогодні аспіранти тримаються переважно на індивідуальній мотивації, внутрішньому відчутті сенсу та важливості наукової роботи й професійної відповідальності, а не на системній інституційній підтримці. Поки інституція намагається врегулювати кризу, балансує між помилками, невдалими рішеннями й експериментами з нововведеннями, саме внутрішня зацікавленість дослідженням і солідарність між колегами дозволяють продовжувати наукову діяльність, незважаючи на численні виклики.

Ми підсумували головне з того, що насправді думають аспіранти, з якими труднощами стикаються та чого очікують від академічної спільноти. Отже, в опитуванні брали участь аспіранти різних років навчання, з помітною часткою здобувачів першого та четвертого року. Це важливо, оскільки саме ці групи найчутливіші до інституційних змін: аспіранти першого року – через етап входження в академічну культуру, аспіранти четвертого – через тиск завершення дисертації в умовах нестабільності та постійних нововведень.

Оскільки були опитані аспіранти з різних регіонів України, це дозволило побачити загальні тенденції у поглядах і досвіді аспірантів. Перш за все було важливо розібратися, що ж мотивує продовжувати наукову роботу в нинішніх умовах.

Більшість аспірантів вказали, що найбільше їх стимулює інтерес до своєї дослідницької теми та прагнення професійного зростання, серед мотивів також домінувала можливість залучитися до академічної спільноти та професійного спілкування. Тобто наукова ідентичність є неабияким фактором для тих, хто обирає піти в аспірантуру.

Одним із найважливіших факторів, що допомагають аспірантам долати труднощі, є підтримка наукового керівника. Саме від конструктивного діалогу, взаєморозуміння та наставництва залежить не лише якість дослідження, а й психологічний ресурс аспіранта в умовах невизначеності. Саме тому менторство в науці набуває дедалі більшої ваги. Враховуючи, що серед відповідей чітко увиразнився запит на створення аспірантської спільноти, яка б забезпечувала взаємопідтримку, обмін досвідом та спільне формування перспектив, такі практики можуть бути особливо корисними для молодих науковців.

Отже, ми попросили розповісти про власний досвід прийняття рішення про вступ до аспірантури – і ось кілька цитат:

«Ухвалив це рішення під час військового стану у 2024 році. Стрімкий розвиток технологій, зокрема ШІ та незадовільний стан довкілля Криворізького регіону стало поштовхом до спроби себе в якості науковця і дослідження цієї теми, з метою зробити власний внесок у розвиток регіону. Уявлення про наукову програму я не мав. Готувався до ЄВІ на їхньому загальному тестуванні. Подавав документи тільки на напрям соціології в один заклад»

«Прийняв рішення рухатися в бік аспірантури під час захисту магістерської роботи. Тодішній науковий керівник порекомендував розвивати тему дослідження далі, що й дало мені поштовх до вступу»;

«Майже з самого початку навчання на бакалавраті вирішила йти в аспірантуру, бо зустріла свою наукову керівницю, яка закохала в науку ще на 1 курсі. Уявлення про ОНП мала, спілкувалася з науковою керівницею та аспірантами інших років. Готувалася до іспитів просто проходячись по темах у програмах. Подавала документи тільки на одну програму. Поки важко скласти повноцінне враження, бо провчилася лише декілька місяців (із жовтня), але я точно не пошкодувала про вступ і навряд чи колись пошкодую».

Наведені відповіді демонструють, що досвід входження в аспірантуру має виразно персоналізований характер, однак об’єднується спільною внутрішньою мотивацією до наукової діяльності. Саме ця мотивація дозволяє аспірантам продовжити наукову роботу, попри численні обставини, що ускладнюють дослідницьку діяльність в умовах повномасштабної війни. Зокрема, респонденти найчастіше згадували перебої з електропостачанням та інтернетом, а також емоційне й психологічне виснаження. Переважна більшість опитаних також зазначила, що поєднує дослідницьку діяльність з іншими формами зайнятості або волонтерством, що додатково ускладнює планування роботи та дотримання дедлайнів.

Однак аспіранти з внутрішньо сформованим рішенням і чіткою мотивацією, схоже, легше долають ці виклики. Абсолютна більшість респондентів зазначила, що попри війну й супутні труднощі, їхні дослідження не зупинилися. На запитання про те, що допомагає їм продовжувати наукову роботу в нинішніх умовах, більшість аспірантів називають саму науку як внутрішню потребу, простір самореалізації та інтелектуального виклику, що слугує для них головною опорою попри зовнішню нестабільність. Цю мотивацію яскраво ілюструють такі відповіді: «Живий інтерес до моєї теми і бажання принести користь у розвитку моєї теми»; «Мені справді імпонує тема мого дослідження, і я хочу ґрунтовно нею займатися»; «Інтерес до теми (я б вивчав її незалежно від вступу)»; «Інтерес до теми та бажання пишатися собою опісля».

Окремий блок опитування стосувався професійної комунікації між аспірантами. Тут відповіді розділилися майже порівну, одні зазначають, що можливостей професійного спілкування вистачає, тоді як інші відчувають їхній брак. Аналогічною виявилася й ситуація з участю в професійних наукових асоціаціях – залученість до них також поділилася приблизно навпіл.

Водночас саме ті аспіранти, які налаштовані на ширшу професійну взаємодію, найчастіше говорили про дефіцит простору для обговорення ідей у ширшому науковому колі. За їхніми словами, бракує й відчуття належності до професійної наукової спільноти. Ключові дефіцити, які повторювалися у відповідях – це менторство й регулярний зворотний зв’язок, спільнота однодумців, а також практична підтримка.

Саме цим можна пояснити, чому переважна більшість респондентів позитивно ставиться до ідеї регулярних зустрічей між аспірантами та вважає актуальним створення міжінституційної платформи. Передусім вони говорять про потребу в такому форматі для обміну досвідом, професійної комунікації і взаємної підтримки. Тобто йдеться не про ще одну формальну структуру, а ефективні горизонтальні формати співпраці.

Ми також запитали аспірантів, що б вони порадили тим, хто лише вагається щодо вступу. Відповіді виявилися напрочуд промовистими: «Я б порадив відповісти самим собі навіщо їм це потрібно, і чи дійсно ви любите займатися науковою діяльністю та готові долати труднощі»; «Оберіть тему, яка вас справді запалює. Якщо такої поки немає, мабуть, не поспішайте»; «Тим, хто розглядає аспірантуру або наукову кар’єру, але вагається, я б порадив насамперед чітко визначити власну мотивацію та очікування. Важливо реально оцінити свої ресурси — час, енергію, можливість поєднувати наукову діяльність з роботою чи іншими зобов’язаннями. Корисно заздалегідь ознайомитися з вимогами освітньо-наукових програм, поспілкуватися з чинними аспірантами та науковими керівниками… Водночас варто підходити до цього рішення усвідомлено, без ідеалізації, розуміючи як можливості, так і обмеження наукової кар’єри в сучасних умовах».

Результати опитування свідчать, що попри кризові умови аспірантура значною мірою тримається на внутрішній мотивації здобувачів, однак їхній досвід часто залишається індивідуалізованим, що формує запит на горизонтальні форми взаємної підтримки. І хоча вже ведеться спільна робота гарантів освітньо-наукових програм PhD із соціології, орієнтована на зменшення надмірної формалізації й бюрократизації аспірантури, проте поряд із цими зусиллями зберігається відчуття дефіциту неформальної комунікації та спільнотності.

Звертаючись до сьогоднішніх студентів, хочеться наголосити, що навіть попри війну, нестабільність і постійні обмеження, написати й захистити дисертацію в Україні цілком реально. Якщо у вас є тема, яка по-справжньому хвилює, якщо вам цікаво досліджувати, ви отримуєте задоволення від читання, осмислення й написання наукових текстів – варто спробувати.

Україна сьогодні надзвичайно динамічно змінюється, і це стосується всіх сфер життя, зокрема науки та освіти. Відповідно змінюється і аспірантура. Результати опитування свідчать, що поряд з інституційними реформами аспіранти відчувають потребу у форматах, які компенсують дефіцит менторства, регулярної професійної комунікації та відчуття належності до академічної спільноти. Саме тому актуалізуються аспірантські спільноти, міжінституційні ініціативи та онлайн-платформи взаємопідтримки як практичні механізми координації та обміну досвідом. У таких форматах і буде поступово вибудовуватися горизонтальна культура аспірантури.

*Примітка. Методологія дослідження: В онлайн-опитування взяли участь 22 аспіранти соціологічних факультетів Харківського національного університету ім. В. Н. Каразіна; Національного технічного університету «Харківський політехнічний iнститут»; Національного технічного університету України «Київський політехнічний інститут ім. Ігоря Сікорського; Криворізького державного педагогічного університету; Національного університету «Києво-Могилянська академія»; Львівського національного університету ім. Івана Франка; факультету соціології Київського національного університету ім. Тараса Шевченка та Інституту соціології НАН України.