Українське суспільство часто описують як таке, що глибоко розчароване у своїх політичних елітах. Соціологічні дані це підтверджують: рівень довіри до політиків й політичних інститутів в Україні протягом десятиліть залишається невисоким. Проте тут виникає важливе питання: чи означає недовіра до конкретних політиків недовіру до демократії як такої?
Дані моніторингового дослідження «Українське суспільство» Інституту соціології НАН України дозволяють зробити важливий висновок: низька довіра до політичних еліт не означає слабкої підтримки демократичних цінностей. Йдеться не лише про вибори, а й про інші виміри демократії — зокрема свободу слова, участь громадян у прийнятті рішень і публічну дискусію. Водночас саме електоральна демократія є ключовим механізмом, через який поступово закріплюються інші демократичні практики.
Упродовж 1994–2021 років населення запитували, чи є в Україні «політичні лідери, здатні ефективно керувати країною». Частка тих, хто відповідав «так» (на відміну від «важко сказати» або «ні»), становила 19% у 1994 році та 26% у 2021 році — за кілька місяців до початку повномасштабного вторгнення Росії. Лише двічі за період спостережень цей показник досягав 50%: у 2005 році, що збіглося з приходом на посаду президента Віктора Ющенка та у 2019 році — з перемогою Володимира Зеленського на президентських виборах. Однак, в обох випадках задоволеність політиками швидко знижувалася в наступні роки. Подібні результати спостерігаються й при аналізі відповідей на запитання про те, чи існують в Україні «політичні партії або рухи, гідні перебування при владі». На це запитання у 1994 році «так» відповіли 14%, а у 2021 році — 24%. Крім того, 58% опитаних у 2008 році та 61% у 2018 році (перший і останній роки включення цього запитання до дослідження) повідомили про незадоволення «тим, як розвивається демократія в Україні».
Якщо дивитися лише на ці показники, можна було б зробити песимістичний висновок про кризу демократичного розвитку. Проте глибший аналіз показує іншу картину. Важливо враховувати й інституційні зміни останнього десятиліття. Зокрема, реформа децентралізації розширила повноваження територіальних громад і створила нові можливості для участі громадян у прийнятті рішень, зокрема в розпорядженні місцевими бюджетами [1]. Після Революції Гідності також суттєво розширився простір публічної критики влади та посилилася роль незалежних медіа. У цьому контексті критичне ставлення до центральних політичних еліт не обов’язково означає відмову від демократичних принципів.
Коли респондентів запитують не про конкретних політиків, а про важливість демократичного розвитку країни, результати суттєво відрізняються. При відповіді на питання щодо важливості демократичного розвитку країни у 2016-2021 роках загалом 71% респондентів вважали його «скоріше важливим» або «дуже важливим».
Подібні результати отримано й щодо свободи слова — одного з фундаментальних принципів ліберальної демократії. Також 71% опитаних у 2016-2021 роках вважають «важливою» або «дуже важливою» можливість вільно висловлювати свої думки з політичних та інших питань, не побоюючись за особисту свободу.
Ці дані демонструють принципову відмінність між ставленням до конкретних носіїв влади та ставленням до самої демократичної моделі. Критичність щодо політиків у цьому контексті може бути не ознакою слабкості демократії, а проявом її нормального функціонування — адже демократія передбачає постійний суспільний контроль влади.
Порівняння соціальних груп дозволяє побачити кілька важливих закономірностей (рисунок 1).
По-перше, незалежно від регіону проживання, покоління чи рідної мови, більшість українців надають високого значення демократичному розвитку та свободі слова. Це означає, що підтримка демократії не є вузькорегіональним чи поколіннєвим явищем.
По-друге, підтримка демократії є вищою серед тих, хто пишається тим, що є громадянами України, серед осіб із вищою освітою та мешканців Києва. Особливо показовим є зв’язок між громадянською ідентичністю та демократичними цінностями: серед тих, хто пишається українським громадянством, рівень підтримки демократії сягає 80%.
Поколіннєві відмінності виявляються не такими різкими, як можна було б очікувати. Це свідчить про досить широку соціальну базу підтримки демократичних принципів.
Цікавим є й те, що попри значне розчарування політичними елітами, небагато українців вважають, що це може зрештою призвести до встановлення диктатури. За даними дослідження, частка респондентів, які заявляли, що «бояться диктатури в країні», майже завжди залишалася нижчою за 15%. Винятками були 2013 рік під час президентства Януковича (18%) та 2016 рік — через два роки після його усунення — 20%. У 2019 році показник знову знизився до 12%. З огляду на складні трансформаційні процеси після здобуття незалежності та постійні загрози самому існуванню держави, показово, що лише меншість населення бояться встановлення диктатури. При цьому суттєвих регіональних відмінностей у цьому питанні не виявлено.
Повномасштабна війна є серйозним випробуванням для будь-якої демократії. У кризових умовах часто посилюються запити на «сильну руку», централізацію влади та обмеження свобод. Чи змінилася важливість демократії в умовах повномасштабної війни? Відповідь на це питання дає дослідження 2024 року, коли ми знову поставили українцям ці питання. Вкорінення важливості демократії є ще більшим: 87% оцінюють демократичний розвиток країни як важливий, а 91% кажуть про важливість можливості висловлювати думки з політичних та інших питань. Хоча слід зазначити, що страх встановлення диктатури в країні був притаманний 31% населення поряд зі зростанням великої кількості інших страхів. Таким чином, війна не послабила нормативну підтримку демократії. Навпаки, вона посилила усвідомлення її значущості.
Постає закономірне питання, що зумовило відмінну еволюцію українського суспільства порівняно з російським чи білоруським? Відповідаючи на це питання, одним із важливих чинників можна вважати те, що результати президентських виборів в Україні часто приводили до перемоги опозиційних кандидатів. Дотепер усі чинні президенти України, за винятком Леоніда Кучми у 1999 році, не змогли переобратися на другий термін. Українці не вагалися усувати президентів від влади через вибори, якщо ті не виконували обіцяних реформ. Відкрита й публічна критика уряду та публічних осіб стала важливою складовою української політичної культури — практикою, поширеною серед громадян різних регіонів, вікових і соціальних груп [2]. Такий досвід формує звичку до демократичної процедури як механізму оновлення системи. У цьому сенсі демократія функціонує як система зворотного зв’язку, у якій суспільство постійно «переналаштовує» владу через вибори та публічну критику [3].
Ця риса контрастує з домінантною тенденцією в Росії чи Білорусі, де альтернативні кандидати від опозиції фактично не мали реальних шансів перемогти чинних президентів. Більше того, дедалі більш авторитарна Росія з її відсталими економічними моделями, серйозними порушеннями прав людини та зверхнім ставленням до партнерів не продемонструвала модель розвитку, яку більшість українців прагнули б наслідувати або з якою хотіли б інтегруватися без зовнішнього тиску. Особливо очевидним це стало після революційних зрушень 2004 та 2014 років.
Регулярні вибори, відкритий публічний простір і право на критику поступово сприяли поширенню цінностей самовираження — тобто орієнтації на свободу слова, участь і громадянську гідність. Для значної частини українців демократія перестала бути лише інституційною моделлю — вона стала частиною уявлення про те, «якою має бути країна». Це проявляється у різноманітних формах соціальної самоорганізації, включаючи волонтерські рухи та взаємодопомогу громадян.
Стійка підтримка свободи слова та демократичного розвитку — тим більше за умов війни — свідчить, що демократичні цінності в Україні мають глибше коріння, ніж можна було б припустити, спираючись лише на рівень довіри до політиків.
Український випадок показує: розчарування у владі не обов’язково веде до відмови від демократії. Іноді воно є ознакою суспільства, яке не готове погоджуватися з поганим управлінням — і саме тому продовжує підтримувати демократичні принципи.
Джерела:
- Закон України «Про добровільне об’єднання територіальних громад». (2015). Відомості Верховної Ради (ВВР), 2015, №13, ст. 91.
- Golovakha, Evgenii, and Nataliia Panina. (2004). “The development of a democratic political identity in contemporary Ukrainian political culture.” In Nationalism, ethnicity, and identity, edited by Russell F. Farnen. Routledge.
- Харарі Ю. Н. (2025). Nexus. Коротка історія інформаційних мереж від кам’яного віку до ШІ. Київ, Видавництво Букшеф.