Особливості збору та аналізу даних
Метод збору даних – опитування методом телефонних інтерв’ю з використанням комп’ютера (computer-assisted telephone interviews, CATI) за випадковою вибіркою мобільних номерів. Польовий етап дослідження тривав з 7 по 11 квітня 2026 року. Статистична похибка вибірки обсягом 506 респондентів при довірчій імовірності 95% та дизайн ефекті 1.1 не перевищує 4.6%.
В основу анкети було покладено шкалу «GSR-5», що призначена для оцінки функціонування держави. В опитуванні також задавалася низка відкритих питань, що доповнювали головну тему. В цьому значенні, даний матеріал слід розуміти у контексті міркувань респондентів про власну державу, а саме – ефективність центральних органів влади, її очікуване майбутнє, пройдений історичний шлях, актуальні умови життя населення та актуальні події.
Усі інтерв’ю були транскрибовані, а отримані текстові дані використані для тематичного та типологічного кодування. В даному матеріалі представлено окремий зріз результатів якісної частини дослідження. При цьому слід зауважити, що вони є репрезентативними.
Вступ
Українське суспільство не є ні апатичним, ні мобілізованим. Воно активно говорить. Дві третини респондентів займають виразну позицію, але їх голос різниться. Те, що ззовні виглядає як «громадська думка», структурно складається з п’яти різних способів бути громадянином, кожен зі своєю темою, своїм тоном, своїм ставленням до себе і до «нас». Ці способи не вкладаються в континууми, а лежать у різних площинах.
Є ті, хто пояснює, як влаштована система. Є ті, хто гнівається на неї з особистих причин. Є ті, хто вірить у спільну перемогу. Є ті, кого матеріальне або особисте виснаження залишило сам на сам зі складним життям. І є величезна середня зона – фонова, без чіткої рамки, без власного голосу, без сильної позиції. Ці п’ять сегментів – не «думки». Це соцієтальні позиції: з різними ресурсами, різним бажанням впливати на ситуацію, різною реакцією на повідомлення.
Вони тримаються разом не через згоду у принципових питаннях чи функціональні зв’язки. Війна визначає координати їх співставлення. Саме вона дає спільну (але не обов’язково головну) тему. Саме з нею пов’язана колективна надія і саме вона на час приглушує багато внутрішніх суперечностей. Єдність, яку ми побачили у дослідженні, багато у чому ситуативна. Вона тримається доти, доки існує її рамка.
Кожен голос – це ті, хто його носить, кількість таких людей у суспільстві, ключова тема, характер повідомлення, і те, яку роль він відіграє в загальній композиції. Голоси подані не за чисельністю, а за тим, якою є їх вагомість для громадської думки: від найбільш «політично активних» до найбільш віддалених від публічного дискурсу.
Перший голос. Ті, хто аналізують
суспільства говорять про владу і пояснюють, як вона працює. Вони є найбільш рефлексивними у суспільстві, спираються на причинно-наслідкові пояснення, історичні порівняння, конкретні механізми.
Ця частина суспільства формується на перетині теми влади та аналітичного типу наративу (аналітики, що розмірковують про владу). Вони – не політики, не експерти, не обов’язково мають високу освіту. Серед них є і юристи, і військові, і сільські вчителі, і пенсіонерки з райцентрів. Їх об’єднує те, що коли йдеться про проблеми в країні, вони не звинувачують і не жаліються, а пояснюють. «Децентралізація перестала працювати, бо…», «якщо візьмуть в ЄС, то…», «проблема не в президентові, а в тому, що…». Механізм, причина, наслідок. Половина розмірковує крізь призму особистого досвіду, половина – крізь призму суспільного.
Військовослужбовець з Хмельницького, юрист за освітоюДецентралізація фактично перестала працювати – кошти з місцевих громад забираються, а обласні військові адміністрації лише виконують вказівки президента. З України їдуть найефективніші люди – серед моїх родичів ті, хто знайшов роботу за кордоном за спеціальністю, не повернуться ні за які гроші. Я трохи наділений владою, і мені жити легше, ніж звичайним людям.
Роль у загальній композиції: це та частина суспільства, з якою можна вести публічний діалог у звичному сенсі слова. Вона приймає аргументи, вона розрізняє позиції, вона є уважною до нюансів. Вона презентує ту частину суспільства, яка може змістовно відреагувати на складний меседж. Усі інші голоси або не сприймають складне взагалі, або роблять це принципово відмінним чином.
Другий голос. Ті, хто гніваються
суспільства говорять про владу з гнівом, часто з особистою образою. І без спроби пояснити, як влаштовані соціальні закономірності.
Ця частина суспільства формується на перетині теми влади та критичного типу наративу (критики, що розмірковують про владу). Вони не мовчать, вони не закриті, вони не байдужі. Вони знають, хто винен, – і це завжди влада в якомусь її втіленні: «цей клоун», «ТЦК», «Верховна Рада», «вредителі». Адресат чіткий, емоція сильна, особистий досвід переважно (у 60% випадків) служить джерелом гніву: втрачена квартира, забраний до армії родич, незаконний штраф, зникла пенсія.
Структурна відмінність від Першого голосу – у відсутності ланцюга пояснення. Аналітик каже: «Влада робить X, бо механізм Y, тому виходить Z». Критик каже: «Винна влада». Один будує пояснення, другий ставить діагноз без обґрунтування. Це створює різні можливості діалогу: з Аналітиком можна обговорювати механізми і пропонувати альтернативи, з Критиком – тільки погоджуватися чи заперечувати його діагноз.
Чоловік з Дніпра, середня спеціальна освіта, сезонна зайнятістьІз-за такої власті я втратив квартиру, у мене навіть немає своєї недвіжимості. Не дали приватизувати, а тепер відібрали. За що тут воювати, я не бачу. Прийняли закони про налоги, а зарплата якою була, так і залишилась.
Роль у загальній композиції: це найбільший резерв політичної енергії у вибірці, яка при цьому є енергією найменш передбачуваної. Цю групу можна мобілізувати, але не можна переконати. Вона реагує на емоційні маркери, а не на програми. Вона може об’єднатися «проти когось» і так само переключитися на іншого адресата гніву, коли попередній перестане здаватися актуальним.
Разом із Першим голосом вони утворюють активне ядро суспільства, що майже складає третину (30,7%).
Третій голос. Ті, хто сподіваються
суспільства говорять у модусі надії. Попри труднощі формулюють позитивний прогноз.
Ця група цілком складається з оптимістів (оптимістичний тип наративу). Вони фокусуються на різних темах (три чверті взагалі не має головної теми – говорять про різне, п’ята частина фокусується на воєнних питаннях, і зовсім мало з них міркує виключно про владу), але мають спільну структурну рису: надія в їхньому мовленні так чи так колективна. 62% Оптимістів говорять від «нас», не від «я»: «ми переможемо», «ми сильні», «Україна вистоїть». А у решти 38%, де з’являється «я», об’єкт надії так само є колективним: «я вірю, що Україна вистоїть».
Це не наївний оптимізм. Люди в цьому модусі не заперечують труднощів, вони детально їх описують. Вдова військового чітко каже: «бомблять 24 на 7, немає спокою ні вдень, ні в ночі». Жінка з села на Полтавщині так само чітко бачить, що «депутати по 200 тисяч получають, солдати по 20, пенсіонери по 3». Різниця з Другим голосом – у тому, який висновок людина робить з побаченого. Там – гнів. Тут – «все одно ми переможемо».
Вдова військового з ХарковаВійна показала, який ми народ. Сильний, могутній, ми зможемо все пройти, треба все подолати і розквітнути. Нас бомблять 24 на 7, немає спокою ні вдень, ні вночі – але ми встояли. Це перемога, це не обговорюється.
Роль у загальній композиції: це ресурс позитивних оцінок у суспільстві. При цьому формула оптимізму є колективною. Мова ведеться від або спрямована на «ми», «Україна», «народ». Поки війна визначає соцієтальний контекст, третій голос живе і працює як емоційний резерв суспільства. Але на даному етапі надія, яку випромінює цей голос, пов’язана з конкретною історичною ситуацією та не виявляє інших структурних детермінант за обговорення функціонування держави.
Четвертий голос. Ті, хто знаходяться у полоні труднощів
суспільства говорять із позиції особистого виснаження, матеріальної скрути або соціальних проблем. Дана група складається з двох груп: тих, хто говорить про соціальні проблеми, та тих, хто ледь тримається на залишках своїх сил.
Об’єднує людей, у яких або тема власного виживання стала наскрізною рамкою всього інтерв’ю (різні типи наративу), або власний біль заповнює мовлення настільки, що інших тем практично не залишається (виснажений тип наративу). Це переважно пенсіонери з маленькими пенсіями, ВПО, одинокі жінки, інваліди, онкохворі, люди, які пережили окупацію або загибель близьких.
Три чверті цієї групи говорять від першої особи. Серед них відсутні оптимісти. Коли ми говоримо про цей голос, ми говоримо про людей, у яких одночасно відсутні три речі, які роблять політичну позицію можливою: здатність побудувати пояснення (як в Аналітика), бажання назвати винного (як у Критика), можливість побачити вихід (як в Оптиміста). Залишається тільки опис власної важкої ситуації.
Вчителька на пенсії з ПолтавщиниНа свою пенсію три тисячі дивлюсь на те, що можна було раніше купити, і плачу – місяць треба жити на три-п’ятьсот. Викликати швидку, поки вона приїде, можна Богу душу віддати. Пенсіонерок за 60 на роботу вже не беруть.
Роль у загальній композиції: це не опонент режиму, не його прихильник, не учасник політичного дискурсу. Це людина, в якої особистий ресурс для будь-якої публічної позиції вичерпаний. З цим голосом не можна вести розмову в тому сенсі, в якому її ведуть з першим, другим чи третім голосом. Він не сприймає складних меседжів, не відгукується на колективну надію (яка з ним не резонує – бо «мізерна пенсія» переважує будь-яке «ми сильні»), не мобілізується в гніві (для цього нема сил).
З цим сегментом працює тільки одне – зміна матеріальних обставин. Виводити людей з цього стану треба не словами, а підтримкою фінансами, житлом, медициною, роботою.
Важливо додати, що хоча даний сегмент становить 10%, але бідність як фонова тема з’являється приблизно в чверті інтерв’ю. Отже до цього (четвертого) голосу ми відносимо лише тих, для кого тема скрути витіснила решту.
П’ятий голос. Ті, хто не заглиблюються або взагалі мовчать
суспільства говорять без чіткої тематичної рамки, поверхово або взагалі ухиляються від будь-якої конкретики. В них немає ключового сюжету або виразного публічного голосу.
Це найбільша за розміром та за неоднорідністю група з усіх. На відміну від перших чотирьох голосів п’ятий об’єднує дві відмінні групи: одна говорить багато, але поверхнево, друга майже не говорять взагалі. Вони поєднуються структурно, а не поведінково: у жодної з них немає власної позиції, яку інтерв’ю могло б зафіксувати.
Перша підгрупа. Скаржники, які говорять фоновими формулами
Трохи більше половини представників п’ятого голосу за типом наративу є скаржниками, які обирають різноманітні теми. Скаржаться на ціни, пенсії, загальний хід життя. У трьох з чотирьох випадків вони говорять не від себе, а від «людей», «пенсіонерів», «всіх». Їхні скарги – не артикуляція особистого незадоволення, а переказ поширених проблем та скепсису: «ціни ростуть», «нічого доброго не світить», «пенсіонери виживають».
Пенсіонерка з КіровоградщиниЗачем воно мені? Ми пенсіонери. Не можу я нічого такого сказати, Ірішка. Нічого хорошого не світить нам пенсіонерам на 3-4 тисячі, виживаємо. Хай додають пенсію, хай ціни зменшать.
Зверніть увагу: респондентка говорить, але говорить не «мені не вистачає», а «нам пенсіонерам не світить». Власне становище розчинене в загальній ситуації. Це і є фоновий голос – присутній, але не авторський.
Друга підгрупа. Закриті, які ухиляються від висловлення власної позиції
Решта п’ятого голосу (дещо менше половини) відповідає мінімально: «не знаю», «важко сказати», «давайте пропустимо», «я в політику не вдаюся». Говорять безособово ще частіше за попередню підгрупу. Тут немає навіть пересказу загальних формул, скоріше – бажання якскоріше залишити зону тверджень і оцінок.
Жінка з Одещини, працевлаштована, середній дохідЯ сильно не вникаю, думаю, що вони працюють на всі 100%. Я звідкіля можу знати, я там не знаходжусь, я сильно в політику не вдаюся. Всі хочуть краще, люди максимально роблять, щоб жити добре. Не можу сказати…
Роль у загальній композиції: разом ці дві підгрупи утворюють фонову присутність і частково невдоволений соцієтальний шум – не одну позицію, а велику масу людей, чиї висловлювання не складаються в інтегровану думку. Одні говорять без власної рамки, інші не говорять взагалі. З ними треба рахуватися як з обсягом, але не як із суб’єктом.
Очевидним висновком є те, що будь-яке вагоме повідомлення від суспільства походить від одного з чотирьох інших голосів – тих, хто міркує, критикує, надихає або говорить про власний біль чи проблеми.
Простір між голосами
За межами п’яти описаних голосів залишається ще близько чверті суспільства. До складу цієї великої групи входять люди зі змішаною тематикою соцієтальних інтересів – в їх міркуваннях відсутня певна магістральна тема. За типом наративу до їх складу входять Аналітики, Оптимісти та Критики. Важливість цієї групи полягає у тому, що вона є найбільш дискурсивно-рухливою: у її представників є зміст і є здатність його оформити, але немає магістрального тематичного спрямування. Імовірно, досить одного сильного зовнішнього фактора (конкретної події, кризи, тривалої теми в медіа), щоб люди з цієї групи починали говорити одним з трьох перших голосів.
Тепер поглянемо на структурні зв’язки і структурні розломи, які існують між описаними голосами суспільства.
Єдина спільна тема активної частини – влада
Перший і другий голоси – Аналітики і Критики – обидва говорять про владу. Це єдина тема, яка у суспільстві провокує активні голоси майже без винятків: 99% інтерв’ю про владу є такими. У випадку інших ключових тем – війни та соціальних проблем – активні голоси або комбінуються з пасивними (війна), або притягуються передусім пасивні (соціальні проблеми).
Але те, що починається як спільна тема активних голосів, розходиться на дві протилежні стратегії. Аналітики і Критики говорять про одне й те саме (що влада не така), але по-різному. Це принциповий розлом усередині активного ядра суспільства.
Два способи бути у гніві
Другий голос (Критики) і частина П’ятого (Скаржники) ззовні виглядають схожими – і ті, і ті є незадоволеними. Але структурно вони представляють два протилежні явища. Критик має адресата, Скаржник – ні. Критик говорить в більшості випадків від себе, Скаржник від «людей». Критик відсилає повідомлення адресату, Скаржник генерує фоновий шум. В контексті громадської думки Критики структурують та спрямовують громадську думку, Скаржники підтримують рівень аморфного фонового незадоволення.
Надія і гнів – дві протилежні реакції на одне тло
Другий голос (Критики) і третій (Оптимісти) реагують на одну й ту саму дійсність – важкі обставини в країні та на фронті – протилежним чином. Логіка Критика: у важких обставинах проглядається винний. Війна, ТЦК, дорогі ліки, низькі пенсії – усе це доказ того, що влада не справляється. Рух думки спрямований назовні, на адресат.
Логіка Оптиміста протилежна. З тих самих важких обставин виводиться підтвердження спільної сили, того, що всупереч усьому «Україна вистоїть». Рух думки спрямований всередину уявної спільноти (за термінологією Б. Андерсона) – на власну націю.
Четвертий голос відокремлений від решти
На відміну від інших голосів, Четвертий говорить тільки про себе. Інтерв’ю стає описом власної ситуації, без звернення до країни. Людина в цьому голосі закрита до меседжу першого чи другого голосу, колективної надії третього, та навіть фонової присутності п’ятого. Це відбувається через те, що її власний біль займає весь простір, який інші заповнюють зовнішніми темами.
Саме тому цей голос найбільш вразливий і найбільш ігнорований. Він говорить, але публічний дискурс не налаштований це чути: не рейтинги влади, не війна, не реформа, а конкретний розмір пенсії цієї людини чи її важкий діагноз. Тому в публічному просторі його ніби немає.
Що утримує конструкцію разом
Жоден із п’яти голосів сам по собі, як й усі вони разом, не пояснює, чому вони складаються в одне суспільство. Між ними мало спільних мостів: Аналітик не переконує Критика, Оптиміст не підтримує Виснаженого, Закриті губляться серед чужих голосів. В спільну рамку, очевидно, їх вписує всеохопний контекст війни.
Війна – єдина тема, яка проходить крізь усі п’ять голосів (хоча вона і не була темою опитування). Перший голос говорить про неї через управлінські механізми («як воювати ефективніше»). Другий – через образу («нас ТЦК хапає в бус»). Третій – через національну надію («ми переможемо»). Четвертий – через особисту втрату («чоловік загинув», «дім зруйнований»). П’ятий – через фактичну присутність («слухаємо ці удари»).
Підсумок
Якщо звести весь матеріал до двох абзаців, вони будуть такими.
Українське суспільство – це п’ять різних способів бути в спільних історичних обставинах, специфіка яких визначається великою війною. Перший голос пояснює систему. Другий гнівається на неї. Третій вірить у спільну перемогу. Четвертий зосереджений винятково на собі. П’ятий завжди є фоновим, без чіткої позиції. Між цими голосами мало зв’язків і зараз їх тримає разом не внутрішня узгодженість чи потреба в один одному, а зовнішня рамка. Це може означати, що єдність українського суспільства в цей момент є ситуативною, а не структурною.
В ситуації війни ми бачимо не «думку народу». Ми бачимо п’ять альтернативних способів міркування та спілкування в одній країні, в один і той самий історичний момент. Якщо розглядати ці способи не як «настрої», а як дискурсивні позиції, стає зрозумілим, чому одні й ті ж події викликають такі різні реакції та чому жодна «правильна» риторика не влаштовує більшість. Бо насправді її не існує. До неї неможливо звернутися. Є п’ять голосів, з кожним з яких треба спілкуватися особливим чином.