Щастя як індикатор життєстійкості
Чи можна бути щасливим, коли над головою літають ракети, а щоденні новини приносять біль? На перший погляд, саме поняття щастя погано узгоджується з реаліями повномасштабної війни. Проте саме в критичні моменти суб’єктивне благополуччя перестає бути лише мірилом особистого комфорту. Воно стає одним із показників колективної життєстійкості та адаптаційного потенціалу суспільства.
У сучасних дослідженнях щастя в умовах війни визначається не лише емоційними переживаннями людини, а й відчуттям осмисленості життя, соціальної солідарності та здатністю відновлювати ресурси в ситуації тривалого стресу. Саме тому навіть за умов постійних загроз і невизначеності люди можуть зберігати позитивне ставлення до власного життя.
Щоб перевірити, як це працює на практиці, ми проаналізували дані загальнонаціонального опитування, проведеного Фондом «Демократичні ініціативи» та Центром Разумкова наприкінці 2024 року. Результати демонструють тенденцію, яка може здатися несподіваною. Попри екзистенційні виклики воєнного часу, загальний рівень щастя в українському суспільстві залишається відносно високим. Сумарно 62,3% опитаних з 1507 респондентів ідентифікують себе як щасливих (із них 51,3% – «скоріше щасливі», а 11,0% – «дуже щасливі»). Водночас третина респондентів (33,9%) зазначають, що почуваються не дуже щасливими, і лише 3,9% декларують повну його відсутність.
Такі показники дають підстави припустити наявність ресурсів, які частково компенсують психологічний тиск воєнного часу.
Ціннісний вимір: чому свобода та самовираження роблять нас щасливішими
Чи пов’язане відчуття щастя з нашими глибинними цінностями? Дані опитування показують цікаву тенденцію: люди, для яких самовираження та свобода важливіші за економічну і фізичну безпеку, частіше декларують, що вони щасливі (рисунок 1).
Так, серед переконаних «матеріалістів» (тих, хто ставить на перше місце порядок та економічну стабільність) щасливими себе назвали 57,8% респондентів. Натомість серед «постматеріалістів» (тих, для кого пріоритетом є свобода слова та можливість впливати ухвалення важливих суспільних рішень) рівень щастя значно вищий і сягає 71,9%.
Рис. 1. Рівень щастя залежно від ціннісного типу українців
Ці цифри підтверджують відому теорію модернізації Рональда Інглхарта: люди, орієнтовані переважно на безпеку та соціально-економічну стабільність, звітують про менший рівень щастя. Орієнтація на свободу та самовираження пов’язана з ширшою системою життєвих смислів і вищими оцінками власного благополуччя.
Громадянська гордість як психологічний щит
Звісно, на наше відчуття щастя впливають десятки факторів – від стану здоров’я до рівня доходів. Але якщо цінності свободи визначають те, заради чого ми живемо, то наступний вимір нашої стійкості відповідає на запитання, ким ми є. Йдеться про громадянську ідентичність і гордість за свою країну.
Результати опитування чітко показують: що сильніша ця гордість, то вищий рівень щастя (рисунок 2). Дані фіксують помітні відмінності між групами респондентів.
Серед тих, хто «дуже пишається» громадянством: 69,7% вважають себе щасливими. У цій же категорії зафіксовано найменшу частку абсолютно нещасливих осіб (лише 1,8%).
Серед респондентів, які не відчувають гордості за своє громадянство, спостерігається дзеркальна тенденція. Зокрема, серед тих, хто «не дуже пишається», сумарно 67,7% почуваються нещасливими, а серед тих, хто «зовсім не пишається» – 60,4%.
Рис. 2. Розподіл рівня щастя українців залежно від рівня гордості за своє громадянство
В умовах триваючої війни громадянська гордість перестає бути абстрактною ідеологемою і перетворюється на потужний «психологічний щит». Індивід, який пишається своєю країною, інтерпретує спільну боротьбу як суспільно важливу справу, що надає сенсу його особистим стражданням та обмеженням. Громадянська гордість пов’язана з сильнішим відчуттям причетності до спільноти. Натомість респонденти з нижчим рівнем громадянської гордості позбавлені цього компенсаторного ресурсу, через що загрози сильніше руйнують їхнє психологічне благополуччя.
Особиста відповідальність і взаємодопомога як ресурси життєстійкості
Проте самих лише абстрактних цінностей і патріотичної гордості недостатньо, коли справа доходить до фізичного та побутового виживання у кризу. Тут на перший план виходить третій ключовий вимір нашої стійкості – готовність людей розраховувати на себе та допомагати іншим.
Щоб зрозуміти, як українці світоглядно адаптуються до викликів війни, ми проаналізували, яку стратегію виживання вони вважають найправильнішою. Залежно від ставлення до особистої відповідальності (подбати про себе) та солідарності (ділитися запасами з іншими), суспільство розділилося на чотири типи за такими позиціями.
- Відповідальна солідарність: визнають як необхідність відповідати за себе, так і обов’язок ділитися з іншими.
- Автономний індивідуалізм: вважають правильним покладатися на себе, але не вважають за потрібне ділитися.
- Вразлива солідарність: не вірять, що людина здатна вижити сама, проте переконані, що запасами треба ділитися.
- Соціальне відчуження: відкидають як вимогу особистої відповідальності, так і ідею взаємодопомоги.
Проведений аналіз виявляє закономірність: те, які пріоритети ми вважаємо правильними для подолання криз, пов’язано з нашим відчуттям щастя (рисунок 3). Щойно людина відмовляється від солідарних цінностей на користь егоїстичних чи ізольованих, рівень її суб’єктивного благополуччя знижується.
Рис. 3. Розподіл рівня щастя українців залежно від ціннісних орієнтирів щодо виживання
Найсприятливіші показники спостерігаються серед прихильників моделі «відповідальної солідарності», яка поєднує особисту відповідальність і готовність допомагати іншим. Респонденти, які вважають, що кожен має відповідати за себе, але водночас зобов’язаний ділитися з іншими, демонструють найвищий інтегральний рівень щастя – сумарно 67,2%. Ця категорія є найчисельнішою (62,3% вибірки). Коли людина подумки приймає на себе як відповідальність за власне життя, так і роль помічника, вона долає відчуття безпорадності.
Цікавий контраст демонструють прихильники «автономного індивідуалізму». Попри орієнтацію на персональну автономію, вони виявляються значно менш щасливими: частка тих, хто не відчуває щастя, в цій категорії сягає 50,8%. Тут ми спостерігаємо своєрідну обмеженість суто індивідуалістичної стратегії («пастку егоїстичної установки»). Спроба побудувати уявну індивідуальну капсулу безпеки без солідарності призводить до звуження соціальних зв’язків і ресурсів підтримки і лише посилює тривожність.
Своєрідною аномалією виглядає група «вразливої солідарності». Це люди, які не вірять, що здатні нести повну відповідальність за себе, але переконані в необхідності ділитися одне з одним. Показник щастя тут залишається досить високим – 59,7%. Це доводить: в умовах гострої кризи альтруїстичні установки та орієнтація на підтримку спільноти є потужнішим захистом для нашої психіки, ніж опора виключно на власні сили.
Натомість четверта категорія («ні сам за себе не відповідаю, ні з іншими не ділюся») фіксує установки, притаманні стану глибокого соціального відчуження та аномії. Серед цих респондентів рівень нещастя також є високим (50,7%). Війна зруйнувала їхнє відчуття безпеки, але в нову реальність взаємодопомоги вони не інтегрувалися. Відмова від відповідальності маркує втрату віри в себе, а небажання ділитися – втрату довіри до людей.
Замість підсумків: щастя як зброя і колективна дія
Аналіз показує, що відчуття щастя в умовах війни не зводиться до рівня матеріального добробуту чи відсутності загроз. Попри складні обставини, більшість українців продовжують позитивно оцінювати власне життя, що свідчить про наявність значного адаптаційного потенціалу суспільства.
Отримані результати вказують на три ресурси суб’єктивного благополуччя. Перший – орієнтація на свободу та самовираження, яка пов’язана з вищими оцінками щастя. Другий – громадянська гордість, що зміцнює відчуття належності до спільноти. Третій – поєднання особистої відповідальності та готовності підтримувати інших.
Особливо показовим є те, що найвищі рівні щастя характерні для респондентів, які одночасно покладаються на власні сили та визнають важливість взаємодопомоги. Це дає змогу припустити, що в умовах тривалої кризи індивідуальна стійкість і соціальна солідарність не протистоять одна одній, а взаємно підсилюються.
Таким чином, щастя українців постає сьогодні не як заперечення реальності війни, а як прояв здатності суспільства зберігати ціннісно-смислові орієнтири та взаємну підтримку навіть за умов тривалих випробувань.
Довідка про методику дослідження
Емпіричною базою аналізу слугували дані загальнонаціонального опитування, проведеного Фондом «Демократичні ініціативи» імені Ілька Кучеріва спільно із соціологічною службою Центру Разумкова з 29 листопада до 14 грудня 2024 року. Опитування проходило методом особистого інтерв’ю (face-to-face). Вибіркова сукупність охопила 1518 осіб віком від 18 років у 24 областях України та місті Києві (винятково на підконтрольних уряду територіях). Теоретична похибка вибірки не перевищує 2,6%. Дані зважувалися.
Ціннісні типи респондентів розраховувалися за чотирьохкомпонентним індексом Р. Інглхарта. Для аналізу адаптаційних установок в умовах війни було побудовано типологію на основі поєднання відповідей на два запитання щодо особистої відповідальності та готовності до взаємодопомоги. Після укрупнення категорій відповідей було сформовано чотири адаптаційні типи шляхом комбінування двох дихотомічних ознак.
Методологічне застереження
Важливо враховувати, що побудовані адаптаційні типи відображають нормативні установки та думки респондентів, а не обов’язково їхні реальні вчинки. Крім того, наведені у тексті дані фіксують статистичний взаємозв’язок явищ (асоціацію чи кореляцію), а не пряму причину та наслідок.
Джерело даних та опитувальник
Ilko Kucheriv Democratic Initiatives Foundation, Razumkov Centre Sociological Service (2026). Public Attitudes towards Mobilisation in Ukraine – Two nationally representative opinion surveys conducted in March and December 2024, v. 1.0. Discuss Data. https://doi.org/10.48320/AD50A161-D681-4CBB-B888-E55E1CEE15EA [Аналіз здійснено на основі даних за грудень 2024 р.].