Хоча повномасштабна війна триває, питання майбутньої повоєнної міграції українців уже сьогодні стає однією з центральних тем суспільної дискусії. Скільки людей (про кількість людей за кордоном див. Примітку 1) повернуться в Україну після війни? Скільки з тих, хто вже виїхали, залишаться за кордоном? Яка частка громадян приймуть рішення про виїзд після скасування обмежень воєнного стану? Як тривала міграція змінить демографічне майбутнє країни, ринок праці (про втрати ринку праці див. Примітку 2), систему освіти, соціальну політику та перспективи повоєнного відновлення? Демографи, соціологи та економісти дедалі частіше наголошують, що боротьба за людський потенціал постане перед Україною пріоритетним завданням, – можливо, не менш важливим для повоєнного відновлення, ніж відбудова зруйнованої інфраструктури.
Точно спрогнозувати, якою буде повоєнна міграційна ситуація в Україні, сьогодні навряд чи можливо. За приблизними оцінками, лише від 50 до 30% українців, які мають зараз тимчасовий захист закордоном, розглядатимуть можливість повернення в Україну, втім, міграційні рішення людей залежатимуть не лише від безпекової ситуації в Україні, а й від міграційної політики у приймаючих країнах, від сімейних обставин, кар’єри, освіти дітей, соціальних зв'язків і, зрештою, від того, як довго тривав період перебування закордоном, яким людина надалі бачить своє майбутнє і як його «локалізує» (про фактори повернення див. Примітку 3). Не менш важливим буде й те, які плани матимуть більшість громадян, які під час війни не виїжджали або виїжджали і вже повернулися: чи залишатимуться вони жити у своїх громадах, переїжджатимуть у межах країни чи шукатимуть можливостей за кордоном. Нарешті, у разі успішного повоєнного відновлення Україна може поступово стати країною, що приваблюватиме людей – для роботи, навчання, підприємництва.
Безперечно, війна докорінно змінила масштаби, причини та характер мобільності українців, тому повоєнні міграційні процеси не стануть простим продовженням довоєнних тенденцій. Водночас, багаторічні спостереження за міграційними настроями дозволяють зрозуміти, як змінювалася логіка міграційної поведінки українців під впливом економічних криз, політичних трансформацій і ситуацій небезпеки. У цьому короткому матеріалі ми простежимо цю еволюцію і поміркуємо над тим, що які тенденції нас можуть очікувати після завершення війни.
Як змінювалися міграційні настрої українців від початку незалежності до початку повномасштабної війни.
На початку незалежності міграція насамперед сприймалася не стільки як спосіб назавжди залишити країну, скільки як одна з адаптивних стратегій у нових соціально-економічних умовах. Люди розглядали можливість переїхати до економічно активнішого регіону України або виїхати за кордон, передусім заради кращих життєвих перспектив. Протягом трьох десятиліть моніторинг Інституту соціології НАН України фіксував, які чинники могли б спонукати людей до переїзду.
Найчастіше йшлося про екологічні умови, роботу, просто бажання змінити місце проживання або бути ближче до родини, рідше – через бажання змінити кліматичні умови або у зв’язку з навчанням. Причому, пріоритетні причини потенційного переїзду поступово змінювались. На початку 1990-х серед них помітне місце посідали екологічні умови (що, зокрема, було пов’язано з наслідками Чорнобильської катастрофи). Хоча з роками значущість цього чинника змінювалася, він так і не зник із порядку денного: у 1994 році як причину потенційного переїзду його називав майже кожен п'ятий респондент, а у 2020 році – майже кожен шостий.
Проте, згодом головним мотивом потенційного переїзду респонденти стали називати пошук роботи: частка респондентів, які могли б переїхати заради нового місця працевлаштування, зросла з 7% у 1994 році до 23% у 2020-му. Більше, ніж удвічі – з 5 до 11% – збільшилася і частка тих, хто просто хотів змінити місце проживання. Це свідчило про поступове розширення уявного простору можливостей: переїзд дедалі частіше сприймався як нормальний життєвий вибір, а не як крайній крок у відповідь на екстремальні події.
Змінювалася також географія потенційної міграції. У середині 1990-х років внутрішній напрям значно переважав зовнішній: бажання переїхати до іншої місцевості України було приблизно утричі поширенішим, ніж намір виїхати до країн «за межами колишнього СРСР» (саме так було сформульовано запитання в анкеті). До 2020 року ситуація істотно змінилася: частка тих, хто розглядав переїзд до іншого населеного пункту України, становила 10%, тоді як виїзд до країн «за межами колишнього СРСР» – уже 14%.
Водночас кардинально змінилася і географія самих зовнішніх міграційних орієнтацій. Якщо у 1994 році росію як бажаний напрям називали 13% опитаних, то у 2020 році – лише 2%. Після 2014 року ця переорієнтація набула не лише економічного, а й політичного та цивілізаційного змісту, а запровадження безвізового режиму з ЄС у 2017 році ще більше посилило тяжіння українців до європейського міграційного простору.
Мобільність поступово ставала частиною повсякденного досвіду українських громадян. У 2002 році про власний або сімейний досвід тимчасової роботи за кордоном повідомляли близько 10% опитаних, у 2020 році – вже 25%. Частка тих, хто планував найближчим часом виїхати за кордон на заробітки з 2002 до початку пандемії зросла вдвічі – з 7% до 14%. Після запровадження безвізового режиму швидко збільшилася і звичайна короткострокова мобільність: якщо у 2018 році країни ЄС відвідали 19% опитаних, то у 2021 році – вже 45%.
Водночас, якщо оцінювати міграційні установки, у довоєнний період українське суспільство залишалися порівняно маломобільним. За даними моніторингу, від середини 1990-х до 2020 року більшість респондентів стабільно відповідали, що не хотіли б залишати місце свого проживання. Частка таких людей майже не змінювалась і складала 65% у 1994 році і 61% у 2020-му.
Отже, напередодні повномасштабного вторгнення українське суспільство не стало суспільством масової еміграції, однак стало значно відкритішим до мобільності. Зростала частка людей, які розглядали можливість переїзду за кордон для роботи, навчання чи інших особистих причин, а також тих, хто вже мав досвід трудової міграції. Це свідчить про поступову нормалізацію мобільності як одного з можливих життєвих сценаріїв, хоча для більшості українців вона не означала наміру остаточно залишити країну.
Після 2022 року: міграційні настрої українців, які виїхали, і які залишились.
Після 24 лютого 2022 року мільйони людей залишали домівки не після тривалого планування, а протягом годин або днів, рятуючись від обстрілів, окупації та загрози життю. Питання про причини потенційного переїзду, у тій формі, в який його включали до моніторингу до повномасштабної війни, втратило актуальність: для мільйонів громадян України переїзд уже не був гіпотетичним вибором, – він став питанням фізичного виживання.
Через обмеження на виїзд чоловіків призовного віку нова хвиля вимушеної зовнішньої міграції від самого початку характеризувалася різким гендерно-віковим дисбалансом, не характерним для довоєнної міграції: за оцінкою UNHCR, у перші місяці повномасштабної війни жінки й діти становили близько 90% тих, хто залишав Україну (про подальші зміни демографічної структури див. Примітку 4). Війна призвела до масового розділення сімей і поширення практик транскордонного життя, коли повсякденні родинні взаємини підтримуються попри проживання членів сім'ї в різних країнах.
Перші рішення про виїзд здебільшого сприймалися як тимчасові. Люди очікували швидкого завершення війни й планували повернутися за кілька тижнів або місяців. Однак тимчасовість затягнулася. Діти пішли до місцевих шкіл, дорослі почали вивчати мову, шукати роботу, оформлювати документи й налагоджувати побут. За даними звіту Організації економічного співробітництва та розвитку (OECD), українці, які виїхали за кордон після початку повномасштабної війни, досить активно інтегрувались на ринках праці приймаючих країн. У 2024 році рівень зайнятості серед працездатних українців у Польщі сягнув 78%, у Литві – 72%, у Великій Британії – 69%, а в Чехії, Данії, Естонії та Нідерландах також становив понад 60%.
Водночас значна частина працює нижче своєї кваліфікації: диплом, професійний досвід і соціальний статус, здобуті в Україні, не завжди конвертуються у відповідну позицію в новій країні. Також, через тимчасовий статус захисту, значна частина українців, які виїхали після 2022 року, відчувають нестабільність своєї ситуації через труднощі у оренді житла, пошуку постійного працевлаштування, не говорячи вже про наслідки багаторічного розділення сімей. Однак, тривалість перебування поступово змінює плани, у тому числі через «укорінення» в нових країнах молодшого покоління українців. За даними опитування Центру економічної стратегії, якщо наприкінці 2022 року про намір повернутися до України заявляли 74% опитаних українців за кордоном, то навесні 2023 року – 63%, на початку 2024 року – 53%, а наприкінці 2024 року – вже 43%. Водночас частка тих, хто точно планує повернутися, скоротилася більше ніж вдвічі – з 50% до 20%.
Важливим є питання, чи війна, що триває п’ятий рік, може спричинити нову хвилю масового виїзду громадян? Дані моніторингу Інституту соціології НАН України за 2025 рік не підтверджують припущень про готовність до нової хвилі масової еміграції серед українців, які залишаються в країні. Сім із десяти респондентів узагалі не розглядають можливість переїзду «заради кращого життя» (саме так сформульовано запитання анкети). Навіть серед тих, хто допускає зміну місця проживання, інтерес до переїзду в межах України (22%) перевищує інтерес до виїзду за кордон (16%).
Втім, ці настрої помітно відрізняються між різними групами населення. Найвищу потенційну мобільність демонструє молодь. Серед людей віком 18–29 років половина (50%) допускає можливість переїзду, причому понад третина (37%) розглядає і можливість виїзду за кордон. У групі 30–55 років можливість переїзду допускають 31% респондентів, з них 18% – виїзд за кордон. Серед людей віком 56 років і старше ці показники становлять відповідно 17% і лише 5%.
Гендерні відмінності значно менш виразні. Чоловіки дещо частіше за жінок допускають можливість виїзду за кордон (20% проти 12%), тоді як інтерес до переїзду в межах України практично однаковий.
Регіональні відмінності також не є надто великими. Найвищу потенційну готовність до переїзду демонструють люди, які нині проживають на Сході України (33%), найнижчу – на Півдні (25%). Водночас навіть серед жителів Сходу майже дві третини (65%) не розглядають можливість зміни місця проживання.
Цікавими є також результати щодо досвіду вимушеного переміщення після початку повномасштабної війни. Водночас, на жаль, інструментарій дослідження не дозволяє встановити, чи стосується це внутрішнього переміщення, чи виїзду за межі України. Загалом 73% опитаних не змінювали місця проживання після 2022 року. Водночас понад чверть населення (27%) пережила вимушене переміщення: 16% переїхали, але згодом повернулися додому, ще 11% переїхали й досі проживають на новому місці.
І тут знову важливу роль відіграє вік. Досвід переміщення мають 34% молодих людей віком 18–29 років, 30% людей середнього віку та лише 20% людей віком 56 років і старше. Іншими словами, чим старша вікова група, тим меншою була її територіальна мобільність під час війни.
Жінки дещо частіше за чоловіків змінювали місце проживання (30% проти 23%), що, найімовірніше, відображає відмінності у можливостях виїзду та сімейних стратегіях в умовах воєнного часу.
Найпоширенішим досвід переміщення є серед людей, які нині проживають на Сході України: його мають 35% респондентів. Для порівняння, серед нинішніх жителів Заходу цей показник становить лише 15%. Це закономірно, адже саме східні області найбільше постраждали від бойових дій і пов'язаних із ними переміщень населення.
Отже, серед українців за кордоном із кожним роком слабшає готовність до повернення й посилюється інтеграція в нових країнах. Усередині країни, навпаки, не сформувалася нова масова орієнтація на еміграцію. Хоча потенційна мобільність дещо вище серед молоді, серед старших вікових груп переважає орієнтація на проживання в нинішньому місці. Водночас, враховуючи зв'язок між тими, хто виїхав і тими, хто залишився, можна сказати, що головною особливістю української міграції після 2022 року стає формування транскордонного соціального простору. Мільйони людей живуть у різних країнах, але часто й далі залишаються частиною спільного сімейного, економічного й суспільного життя.
Після війни: нова логіка (не)мобільності
Якщо на початку незалежності міграція часто сприймалася як стратегія пошуку кращого життя, то сьогодні для більшості українців головною цінністю дедалі більше стає не можливість виїхати, а можливість залишитися.
Завершення бойових дій навряд чи означатиме різкий перелом міграційних настроїв. Не варто очікувати ні одномоментного повернення з закордону мільйонів українців, ні нової хвилі масової еміграції. Швидше за все, післявоєнна (не)мобільність розгортатиметься поступово й різними траєкторіями: частина українців повернеться з-за кордону, частина залишиться жити за кордоном назавжди, частина внутрішньо переміщених осіб, ймовірно, залишиться жити в нових громадах, тоді як більшість населення, яка ніколи не виїжджала і не планує переїзду, продовжить будувати своє життя там, де вони є. Водночас важливо пам'ятати, що після такої тривалої та руйнівної війни немобільність людей далеко не завжди є питанням особистого вибору. Для багатьох саме вік, стан здоров'я, матеріальні можливості, доглядові обов'язки та інші життєві обставини визначатимуть де і як вони будуватимуть своє життя після війни.
Найімовірніше, післявоєнна міграція буде значно різноманітнішою, ніж це можна уявити сьогодні. Поряд із поверненням і остаточним неповерненням дедалі більшого поширення набуватимуть повторні переїзди, тимчасові повернення, життя між двома країнами, транскордонні родини, дистанційна робота та інші форми просторово розподіленого життя. Уже сьогодні багато українців є транслокальними, – вони інтегруються у країнах перебування, але водночас зберігають тісні родинні, професійні, економічні та громадянські зв'язки з Україною. Водночас, за сприятливого сценарію повоєнного відновлення, Україна може поступово перетворитися не лише на країну повернення власних громадян, а й на країну імміграції. Масового припливу нових мігрантів одразу після завершення війни очікувати навряд чи варто, однак у довшій перспективі відбудова економіки, дефіцит робочої сили та інтеграція до європейського простору можуть зробити Україну привабливою для іноземних працівників і тих, хто раніше виїхав.
Отже, головною особливістю повоєнної України стане не масова міграція сама по собі, а неконфліктне і продуктивне співіснування різних моделей мобільності. Саме ця різноманітність траєкторій визначатиме соціальне й демографічне майбутнє країни.
Примітки:
1) За оцінками Управління Верховного комісара ООН у справах біженців (УВКБ ООН), станом на лютий 2026 р. за кордоном перебуває до 6 млн біженців з України, які рятуються від війни, у т. ч. 5,4 млн – у Європі (ураховуючи Росію та Білорусь), понад пів мільйона – в інших частинах світу. За даними Євростату на кінець січня 2026 року, чисельність українців, які користувалися тимчасовим захистом у ЄС, становила 4,46 млн., серед них майже 2,6 млн. – діти до 18 років і молодь до 34 років. Див.: Українські діти та молодь за кордоном: чисельність, чинники та перспективи повернення, ризики для держави / Національний інститут стратегічних досліджень, 6 травня 2026.
2) За даними Центру Дослідження Економічної Політики (CEPR), лише внаслідок виїзду населення після 2022 року український ринок праці втратив приблизно 3 млн. працівників. Після війни, якщо повернення додому українських біженців затягнеться, і якщо повернуться не всі, потреба в кадрах загострюватиметься. Згідно прогнозу Мінекономіки, для щорічного зростання ВВП на 7% до 2030 року країна додатково потребуватиме 4,5 мільйона працівників.
3) Детальніше про фактори, які впливають на наміри біженців повернутися, та на вплив неповернення на економічну та демографічну ситуацію в Україні, див: Українські біженці після трьох років за кордоном: їх та хто повернеться? Четверта хвиля дослідження / Центр економічної стратегії та Міжнародний Фонд «Відродження», 20 лютого 2025, сс.42-52, 85-87.
4) Незважаючи на те, що у подальшому демографічна структура цієї групи поступово змінювалася, жінки залишалися найчисленнішою групою (45%), діти становили трохи більше третини (32%), а дорослі чоловіки – трохи більше п'ятої частини (23%) (Див. дані Євростата на кінець серпня 2024).