Відповідальність українців: відповіді на питання телеканалу «Перший» (за результатами дослідження Інституту соціології НАН України та Фонду родини Богдана Гаврилишина)
1. Які висновки можна зробити про українське суспільство сьогодні?
Головний висновок: українське суспільство має міцні норми повсякденної відповідальності, але вони замкнені в приватному колі й погано переходять у громадську та політичну сферу.
Ми бачимо чітку градацію. Найвищі оцінки отримала відповідальність щодо близьких: майже три чверті (72,8%) вважають, що більшість людей з їхнього оточення сумлінно ставляться до обов'язків у родині, понад дві третини — що виховують дітей самостійними. Трохи нижче — взаємодія з іншими: повага до прав, терпимість (64–70%). Далі — особиста зрілість: здоров'я, саморозвиток, чесність (42–59%). І найнижче — громадянська відповідальність: врахування інтересів громади (37,5%) та ініціативи для покращення суспільства (26,3%).
При цьому половина опитаних (49,8%) загалом називає суспільство відповідальним, а понад третина (35,7%) — ні. Тобто ми не маємо ні кризи відповідальності, ні її надлишку. Ми маємо суспільство, яке вміє бути відповідальним «вдома», але ще не має досвіду й інструментів бути таким у спільному просторі.
Другий важливий висновок стосується агентності: люди значно частіше відчувають контроль над власним життям, ніж можливість впливати на державу. Саме цей розрив, на нашу думку, пояснює, чому відповідальність зупиняється на порозі дому.
2. Чому ви просили людей оцінювати не себе, а своє оточення?
Щоб отримати чеснішу картину. Якщо запитати людину «Чи відповідально ви ставитеся до свого здоров'я?» або «Чи поважаєте ви права інших?», переважна більшість відповість «так». Це не обов'язково брехня: ми всі схильні бачити себе в кращому світлі й відповідати так, як «належить». У соціології це називають ефектом соціальної бажаності, і для теми відповідальності він особливо сильний.
Тому ми застосували проєктивну техніку: просили оцінити, чи так поводиться більшість людей, з якими респондент взаємодіє і про яких має уявлення. Оцінюючи інших, людина спирається на свій реальний досвід — що вона бачить у родині, на роботі, серед сусідів.
Важливо розуміти, що ми вимірюємо: не поведінку як таку, а сприйняття соціальних норм — уявлення людей про те, наскільки відповідальність поширена довкола них. Для суспільства це не менш важливо. Люди орієнтуються на те, як, на їхню думку, поводяться інші: якщо здається, що ніхто не проявляє ініціативи, проявити її самому значно важче.
3. Індекс 8,5 із 16 — це багато чи мало?
Це помірно позитивний результат: трохи більше половини шкали. Індекс обчислюється просто — скільки з 16 проявів відповідальності людина вважає характерними для більшості свого оточення. У середньому українці «бачать» 8–9 таких проявів із 16.
Але середнє тут менш цікаве, ніж розподіл. За нашими розрахунками, приблизно чверть опитаних (27%) бачить довкола себе 12 і більше проявів відповідальності — це люди, які живуть у відчутно «відповідальному» середовищі. Водночас майже стільки ж (23%) бачать не більше п'яти. Тобто суспільство не однорідне: поруч існують дуже різні соціальні світи.
І ще одне застереження: це перший замір. Порівняти поки що нема з чим — ні з минулими роками, ні з іншими країнами. Тому важливіше не абсолютне число, а структура: які саме прояви відповідальності люди бачать, а яких — ні. Відповідь на питання «багато чи мало» дадуть щорічний моніторинг і міжнародна апробація шкали, які ми плануємо.
4. Чому близьких вважають відповідальними, а коли йдеться про державу — оцінки падають?
Точніше було б сказати: оцінки падають, щойно йдеться про будь-що за межами приватного кола — громаду, суспільство, спільне майбутнє. Наше опитування не вимірювало довіру до держави як таку; воно показує, що люди бачать мало відповідальності саме у громадянській поведінці.
Різниця дуже наочна. 72,8% вважають, що більшість їхнього оточення відповідальна в родині, але лише 37,5% — що люди враховують інтереси громади, і 26,3% — що проявляють ініціативу для суспільства. За нашими розрахунками, у майже трьох чвертей респондентів (72%) оцінки «приватної» відповідальності вищі за оцінки громадянської.
Пояснень кілька. По-перше, в родині відповідальність має знайомих адресатів і видимий результат: ти дбаєш про дітей — і бачиш, якими людьми вони ростуть. У громаді зв'язок між зусиллям і результатом не завжди очевидний через дію багатьох сил, які реалізують різні соціальні інтереси. По-друге, приватне коло — це простір довіри, а суспільна сфера в нас історично асоціювалася з ризиком і недовірою до інституцій. По-третє, саме суспільні питання викликають найбільше вагань: «важко відповісти» тут обирала майже третина опитаних. Люди можуть не мати чіткого уявлення, як виглядає відповідальна поведінка поза сім'єю.
5. Лише 26% бачать ініціативу від інших. Чому ми так неохоче покращуємо життя громади?
Спершу уточню: 26,3% — це частка тих, хто вважає, що ініціативу проявляє більшість їхнього оточення. Це найнижчий показник з усіх 16. Ще 42,2% кажуть, що таких людей меншість, а 31,5% не можуть відповісти.
Наші дані вказують на зв'язок цього показника з відчуттям впливу. Серед тих, хто вважає, що політична система взагалі не дозволяє впливати на владу, ініціативу довкола себе бачать 23%. Серед тих, хто відчуває помірний чи суттєвий вплив, — 32–34%. Логіка проста: ініціатива має сенс, коли людина очікує, що вона щось змінить.
Другий чинник — загальна довіра до суспільства. Серед тих, хто вважає суспільство відповідальним, ініціативних людей довкола бачать 33%, серед решти — близько 19–20%. Ініціатива може поширюватися від одних людей до інших, але й пасивність: якщо здається, що ніхто нічого не робить, бути першим важко.
І третє — велика частка «важко відповісти». Ініціатива для суспільства — абстрактне поняття. Багато хто, можливо, допомагає армії чи сусідам, але не називає це «ініціативою для ефективності суспільства». Тож частково це питання мови та видимості: громадська активність є, але її не завжди помічають і не завжди так називають.
6. Що таке розрив агентності?
Агентність — це здатність людини діяти як суб'єкт змін, а не лише як об'єкт обставин. Слідом за Доповіддю ООН про людський розвиток 2023–2024 ми вимірюємо її двома показниками: наскільки людина відчуває контроль над власним життям і наскільки, на її думку, вона може впливати на рішення влади.
Розрив агентності — це різниця між цими двома вимірами. Високий контроль над власним життям (8–10 балів із 10) відчувають 28,7% українців. А реальний вплив на рішення уряду (суттєвий або дуже сильний) — лише 8,6%. Різниця втричі.
За нашими розрахунками, майже половина (49%) тих, хто почувається господарем власного життя, водночас вважає, що на державу можна вплинути лише слабко або взагалі неможливо. Це і є портрет розриву: «у своєму житті я вирішую, а там, нагорі, — ні».
Чому це важливо? Бо два виміри пов'язані. Відчуття політичного безсилля — найсильніший негативний чинник у нашій моделі: переконання, що система взагалі не дозволяє впливати, знижує відчуття контролю над життям на 1,39 бала. Тобто розрив не лише відокремлює приватне від суспільного, а й поступово підточує впевненість людей у власних силах.
7. Чому дві третини переконані, що політична система не дозволяє впливати на владу?
У цифрах: 41,3% вважають, що система взагалі не дозволяє впливати на дії уряду, ще 24,6% — що дозволяє слабко. Разом 65,9%. Помірний вплив відчувають 21,9%, суттєвий або дуже сильний — лише 8,6%.
Опитування фіксує саме переконання, а не його причини, тож далі — наша інтерпретація. Перший контекст — війна. В умовах воєнного стану звичні канали впливу, насамперед вибори, не діють, а ключові рішення ухвалюються централізовано й швидко. Другий — довша історія та очікування, що нею формуються: у пострадянських суспільствах держава здавна сприймається як щось зовнішнє, з чим треба більше мати справу, ніж повноцінно співпрацювати. Це підтверджується даними з іншого дослідження Інституту соціології. Відповідаючи на питання про те, що найкраще описує взаємодію між державою та суспільством в нашій країні, майже 40% обирають обмін, де кожний думає лише про власні інтереси, і лише 27% — співпрацю, що спрямовується спільними цінностями. Третій контекст — додатний зворотний зв'язок між відсутністю ініціативи та браком досвіду: більшість людей не пробувала, а отже ніколи не бачила, як їхній голос на громадських слуханнях чи петиція змінили рішення.
Дані показують і певні відмінності. Молодь до 30 років оцінює свої можливості впливу помітно вище за старших, мешканці міст — трохи вище за мешканців сіл. Це вказує на те, що відчуття безсилля не фатальне: воно залежить від досвіду (чи, навпаки, його відсутності) й доступу до інструментів участі.
А наслідки серйозні. Серед тих, хто вважає вплив неможливим, середня оцінка контролю над власним життям — 4,6 бала з 10. Серед тих, хто відчуває суттєвий вплив, — 7,5.
8. Як перенести високу відповідальність із сім'ї на рівень суспільства й держави?
Дійсно, результати дослідження підказують, що немає потреби вчити українців відповідальності, бо вона вже їм притаманна. Завдання полягає у тому, щоб розширити сферу її застосування. З наших даних випливає кілька напрямів.
- Робити вплив відчутним. Відповідальність росте там, де людина бачить результат своїх дій. Партиципаторні бюджети, громадські ради, локальні проєкти з видимим результатом дають саме такий досвід. Починати варто з рівня громади, а не держави: там відстань між дією та результатом найкоротша.
- Показувати, що інші теж діють. Ми вимірювали сприйняття норм, і воно має значення: люди, які бачать довкола відповідальну поведінку, почуваються впевненіше. Медіа та громадські організації можуть робити громадянську активність видимою — не як щось особливе, а як нормальну повсякденну річ.
- Зменшувати частку «важко відповісти». Третина людей не може оцінити інтереси громади чи широку суспільну ініціативу, бо не має чіткого образу, як це виглядає. Громадянська освіта — у школі, університеті, на роботі — має давати цей образ і практичні навички.
- Вимагати зворотний зв'язок від держави. Відчуття безсилля — найсильніший негативний чинник у наших даних. Коли влада реагує на звернення, пояснює рішення й показує, що врахувала думку людей, розрив агентності зменшується.
Тут є і привід для оптимізму. Молодь, люди з вищою освітою та ті, хто пережив переїзд і повернувся додому, демонструють вищий індекс відповідальності. Досвід війни, волонтерства, взаємодопомоги вже змінює людей. Важливо, щоб після війни цей досвід перетворився на сталу громадянську культуру, а не повернувся в приватне коло.
Коротка довідка про дослідження
- Хто провів: Інститут соціології НАН України та Фонд родини Богдана Гаврилишина. Автори: д. соц. н. Сергій Дембіцький, к. соц. н. Маріанна Єлейко. Дослідження виконано в межах проєкту «Національна стійкість України під час російсько-української війни: суспільні конфігурації».
- Теоретична основа: Декларація відповідальності людини Б. Гаврилишина (15 принципів), з яких сформульовано 16 індикаторів відповідальної поведінки.
- Метод: CATI, випадкова вибірка мобільних номерів, 8–23 січня 2026 року. N = 1004, доросле населення України без окупованих територій, похибка до 3,2%.
- Методичні аспекти: проєктивна техніка. Респонденти оцінювали не себе, а більшість людей зі свого оточення. Агентність вимірювали за методикою ПРООН 2023–2024: через контроль над власним життям і вплив на владу.