У №4 часопису будуть опубліковані такі статті і матеріали:
ФІЛІП КАЗУЛА
Старе чи нове? Війна Росії проти України та пострадянська політика ідентичності (статтю подано англійською мовою)
Парадигма «Нових війн» стала важливим евристичним інструментом для розуміння організованого насильства, яке відбувалося на більшій частині Східної Європи після краху комунізму у 1989 році. Цей підхід був особливо корисним, щоб кинути світло на основні цілі війн, нових комбатантів, які беруть у них участь, і на те, як фінансуються конфлікти в ґлобалізованому світі. Хоча насильство, застосоване для анексії Криму та захоплення Луганська й Донецька у 2014 році та в подальшому, здавалося, значною мірою відповідало принципам парадигми «Нових війн», напад Росії на Україну в лютому 2022 року, схоже, відсилає нас до методів «старих війн». Ця стаття має на меті не пояснити причини війни, а проаналізувати механіку нинішнього конфлікту під кутом зору парадигми «Нових війн». Таким чином, стаття містить як аналіз війни, розв’язаної Росією проти України, так і роздуми про актуальність концепції «Нових війн». Стаття складається з двох частин. У першому розділі розглянуто ключові елементи парадигми «Нових війн», пропонуючи критичну перспективу з погляду біополітики та постколоніалізму. Другий розділ застосовує висновки першого розділу для теоретичного обговорення війни в Україні.
ОЛЬГА КУЦЕНКО
Руйнування меж: як війна переозначує соціологів і соціологію
Повномасштабне вторгнення Росії в Україну 2022 року стало радикальним екзистенційним викликом не лише для українського суспільства, а й для української соціології як наукової дисципліни. Стаття аналізує, як війна руйнує традиційні межі між академією та суспільством, дослідником і учасником, нейтральністю і залученістю, теорією і дією. У фокусі — потрійна криза соціології: інституційна, епістемологічна та етична. Спираючись на підходи П’єра Бурдьє, Мішеля Фуко та студій постколоніалізму, авторка пропонує концепцію «гібридного знання» — балансу між науковою строгістю, громадянською відповідальністю та етичним залученням. Проаналізовано адаптацію академічних інституцій до умов війни, зміни у дослідницькій програмі, методологічні компроміси, а також посилення публічної й соціальної ролі соціолога. Показано, що війна пришвидшила деколоніальний поворот, актуалізувала транснаціональний вимір досліджень і відкрила простір для нової мови опису української реальності. Українська соціологія постає як соціологія дії — знання, що чинить опір, документує трагедію та підтримує колективну суб’єктність за часів катастрофи.
ОЛЬГА БЕЗРУКОВА, ОЛЕКСАНДР ЗУБЧЕНКО
Сутність та виміри сучасного колабораціонізму на тимчасово окупованих територіях України: спроба соціологічного осмислення
У статті здійснено спробу комплексного соціологічного осмислення феномену колабораціонізму в контексті сучасної російсько-української війни. Колабораціонізм розглядають як форму девіантної соціальної поведінки, що виникає в умовах зовнішнього політичного домінування й окупації та виявляється у свідомій співпраці окремих осіб або соціальних груп з ворожим режимом. Автори акцентують увагу на необхідності розширення правового тлумачення поняття колабораціонізму в соціологічних категоріях, що допомагає врахувати широкий спектр мотивацій, контекстів і форм такої поведінки. Крізь призму соціологічних підходів колабораціонізм розглядається за видами: воєнний, політичний, економічний, адміністративний, культурно-ідеологічний, освітній, соціально-побутовий. Особливу увагу приділено аналізу чинників, які сприяли поширенню колабораціоністських практик на тимчасово окупованих територіях України, зокрема: гуманітарній вразливості, інфраструктурній руйнації, політичній дезорієнтації, культурній пострадянській інерції, релігійному впливу тощо. На прикладі тимчасово окупованих територій Півдня України проаналізовано соціальні, культурні та політичні формати поширення колабораціоністських практик на тимчасово окупованих територіях України. З метою привернути увагу до зазначеної тематики автори використовують якісні та кількісні методи для підтвердження теоретичних висновків. Обґрунтовано важливість формування державної політики, яка має базуватися на диференційованому підході до визначення форм і мотивів колабораціонізму, задля забезпечення соціальної згуртованості в умовах післявоєнної реінтеґрації.
МАКСИМ ПАРАЩЕВІН
Потенціал основних українських православних Церков у забезпеченні національної стійкості: соціально-психологічна складова
Стаття присвячена аналізу можливого впливу основних українських православних конфесій (ПЦУ та УПЦ) на соціально-психологічні ресурси національної стійкості. Формування та підтримка національної стійкості визначається наявністю матеріальних, організаційних та соціально-психологічних ресурсів. Можливим чинником, який впливає на мобілізацію соціально-психологічних ресурсів, є релігія (релігійні вірування та діяльність релігійних організацій). Останнім часом цьому питанню приділяють багато уваги не лише на рівні наукового аналізу, а й на рівні державної політики. Зокрема, сформувалося переконання, що діяльність в Україні УПЦ становить загрозу для національної безпеки та національної стійкості. Відповідно реалізується активна державна політика протидії такій загрозі. Натомість від ПЦУ очікують сприяння національній стійкості. Такого роду вплив з боку цих Церков здійснюється через різні напрями їхньої діяльності, зокрема через вплив на свідомість (цінності, уявлення, орієнтації) їхніх вірян. Наявні дані репрезентативних опитувань не підтверджують такі уявлення. Адже не фіксується явної переваги прихильників ПЦУ за рівнем соціально-психологічної національної стійкості, так само як і явного відставання за цими характеристиками основної маси прихильників УПЦ. При цьому орієнтації прихильників обох Церков часто схожі з орієнтаціями нерелігійних осіб та «позаконфесійних» православних, що дає підстави припускати, що їхні позиції визначаються не стільки конфесійним впливом, скільки якимись іншими світськими чинниками. Відповідно, є обґрунтовані підстави вважати, що уявлення про неґативний вплив УПЦ на національну свідомість її прихильників, так само як і уявлення про позитивний вплив з боку ПЦУ є дуже перебільшеними.
ОЛЬГА БУРОВА
Матеріальне благополуччя як чинник суб’єктивного добробуту: міжнародні порівняння та український контекст
У статті проаналізовано матеріальне благополуччя як ключовий чинник суб’єктивного добробуту за умов глибоких соціальних трансформацій. На підставі огляду провідних міжнародних опитувань (ESS, Gallup World Poll, EQLS, EVS/WVS) та актуальних національних досліджень України розкрито методологічні та концептуальні особливості вимірювання добробуту. Встановлено, що, хоча матеріальний дохід є стійким предиктором життєвої задоволеності, його вплив змінюється під дією кризових контекстів, зокрема війни. Український кейс демонструє феномен «оптимістичної компенсації майбутнім» — парадоксальне поєднання низької задоволеності теперішнім та високих позитивних очікувань. Проаналізовано дані Інституту соціології НАН України (2021–2024), що виявили зниження матеріальних очікувань та адаптацію споживчих стандартів. Дослідження увиразнює потребу в багатовимірних підходах до оцінювання добробуту, які враховують не лише рівень доходів, а й психологічні, соціокультурні та контекстуальні чинники. Стаття пропонує рамки для подальшого розвитку інтеґрованих моделей оцінювання благополуччя за умов нестабільності, що є актуальними як для українського, так і для ширшого ґлобального контексту.
ЯРОСЛАВ РЕЗНІК
Феномен соціокультурного дисенсусу: теоретичні інтерпретації та емпіричні дослідження у світовій соціології
У статті здійснено огляд теоретичних інтерпретацій та емпіричних досліджень соціокультурного дисенсусу у світовій соціології. Проаналізовано трактування феномену дисенсусу у працях Р. Дарендорфа, Е. Шилза, В. Оберта, В. Волеса та інших. У цих працях соціологічне поняття дисенсусу презентується як теоретичний антипод та доповнення поняття консенсусу. Розглянуто емпіричні показники соціокультурного консенсусу / дисенсусу в різних соціологічних дослідженнях на підставі вивчення праць М. Мана, Н. Штера, П.М. Бейкера, Дж. Маркофа, З. Савіньскі та Г. Доманьскі, Р. Роуза і Т. Маккая, К. Ґрафтона та Е. Пермалоф, І. Дауна та К.Дж. Вілсон, Т. Ґонзалес-Артеаґа, Ж.С.Р. Алькантуд та Р. де Андрес Кале, А. Робертса. Цей методичний досвід свідчить про ґрунтовне розроблення методичної проблематики емпіричних соціологічних досліджень у світовій соціології й може бути використаний у дослідженні різних соціокультурних розмежувань в Україні.
ОКСАНА ПРОХВАТІЛОВА
Комеморативні практики у фокусі соціологічних теорій: століття від Гальбвакса до студій цифрової пам’яті
У статті проаналізовано теоретичні підходи до концептуалізації соціальної пам’яті та можливості їх застосування у дослідженнях комеморативних практик. На підставі типології Барбари Мішталь (Misztal, 2003) розглянуто чотири ключові напрями: концепцію соціальних рамок пам’ятання (М. Гальбвакс), теорії винайдення традиції (Е. Гобсбаум), підходи популярної пам’яті та сучасні теорії динамічної пам’яті.
Найбільш перспективними визначено теорії динамічної пам’яті, які враховують багаторівневу взаємодію різних акторів. У цьому контексті соціальна солідарність постає не як результат уніфікованих традицій чи протиставлення пам’яті й контрпам’яті, а як наслідок безперервного діалогу та консенсусу щодо минулого. Виокремлено роль держави, інституцій, соціальних груп, індивідів як носіїв агентності, підкреслено вплив цифрових технологій, що формують нові форми пам’яті. Особливу увагу приділено «конективному повороту» (Е. Госкінс) і поширенню технологій штучного інтелекту як чинників гібридної агентності.
Проаналізовано українські дослідження останніх років, у яких переважають історіографічні інтерпретації пам’яті, проте дедалі більше уваги приділяється соціологічним підходам. Зроблено висновок, що соціологія здатна подолати обмеження як державоцентричних, так і індивідуалістичних моделей, пропонуючи інструменти для аналізу взаємодії акторів різних рівнів. Такий підхід створює підґрунтя для розвитку в Україні сучасних студій пам’яті, здатних інтегрувати українську науку в глобальний контекст та запронувати відповідні теоретичні рамки й методологію для аналізу широкого спектру комеморативних практик.
ЄВГЕН СІРИЙ
Латентні маркери соціологічного синтезу в репрезентації гносеологічного конструкту «підприємництва» як чинника класово-стратифікаційного розвитку
У статті на основі теорій соціальної диференціації як репрезентації конструкту «підприємництва» показано теоретичні координати цього концепту в соціології щодо виявлення нових маркерів його гносеологічного потенціалу в інтерпретації та поясненні суспільних явищ і процесів у їхньому розвитку, розв’язанні питань структурування суспільства, cоціального відтворення (класово-стратифікаційного розвитку) та подолання певних дилем у соціологічній теорії.
В описово-аналітичному форматі подано широке різномаїття прикладів того, що в більшості теорій соціальної диференціації підприємництво, хоча й не безпосередньо, презентується як один із чинників та механізмів забезпечення можливості соціального просування. Систематизація маркерів підприємницького чинника у відповідних теоріях виявляє факт наукової леґітимації гносеологічного потенціалу поняття «підприємництва» в соціологічному теоретизуванні.
В розділі «ЗАПРОШЕННЯ ДО ДИСКУСІЇ»:
МИКОЛА БОНДАРЕНКО
“Helicopter view” на стратегію: Чому іноді слід зробити крок назад, щоб просунутися вперед, і до чого тут соціологія
Статтю присвячено обґрунтуванню доцільності «погляду зверху» (“helicopter view”) під час розроблення стратегій. Головний фокус публікації зосереджено на методології мапування С. Вордлі. Проаналізовано підхід до розуміння стратегії як циклу. Означено його ключові елементи, серед яких описано п’ять стратегічних чинників (мета, ландшафт, клімат, доктрина та лідерство), «петлю» ухвалення рішень (від спостереження до дії) та два типи питань «чому», корисних для сприйняття компонентів циклу. Особливу увагу приділено чинникам «ландшафту» та «клімату» — тобто аналізу «поля гри», що визначає контекст, необхідний для повноцінного розуміння ситуації. У продовження теми підтверджено, що ситуація вдало фіксується наочно завдяки візуалізації на основі карт. Розкрито головні характеристики створення стратегічних мап, продемонстровано способи їх використання. Пояснено зміст накладання компонентів мапи на її осі (видимості цінності та еволюції). На підставі поєднання стратегічного та соціологічного підходів показано, яким чином використання циклу може допомагати аналітиці й дослідженням. Продемонстровано особливу значущість соціології для опису та вимірювання стратегічного «ландшафту» та «клімату», що визначають позиціювання сил у бізнесі чи політиці. З іншого боку, показано, як соціологічне дослідження може бути вибудовано на засадах стратегічного циклу, з наголосом на теоретичному та емпіричному аспектах цього процесу. Наочно продемонстровано, яким чином дослідження здатне «розкладатися» на елементи завдяки використанню мапування. Доведено аналітичний та прогностичний потенціал стратегічних мап для ухвалення ефективніших дослідницьких чи проєктних рішень.
В розділі «СОЦІОЛОГІЧНА ПУБЛІЦИСТИКА»:
ОЛЕКСІЙ ГАРАНЬ
Феномен Бекешкіної: «чесна соціологія» — публіцистика — громадська адвокація
СЕРГІЙ ТАРАДАЙКО
Параноя й політика
Продовжено давню лінію дослідження, коли певні психічні розлади розглядають у широкому суспільному й особистому контексті. Це бачення, застосоване ще Фройдом і посилене Дельозом і Ґваттарі, можна поширити також і на параною. До того ж її симптоми вельми помітні нині насамперед у великій, можна сказати, політиці, й окремі прикмети легко впізнавані.