Гендерна (не)рівність в умовах війни: виклики та можливості для українського суспільства

Усі війни впливають на наявні в суспільстві гендерні ідеології та відносини, розподіл гендерних ролей, на соціальне становище жінок і чоловіків. Цей вплив був у центрі уваги багатьох (переважно англо-саксонських та північно-європейських) гендерних і феміністичних досліджень війни та безпеки, починаючи з 1980-х років, конвенційним підсумком яких є те, що війни зазвичай посилюють гендерну нерівність і драматично погіршують становище жінок. Стверджують, зокрема, що війни, мілітаризація та патріархат тісно взаємопов’язані; гендерні ідеології будуються під час війни на основі ідей про те, що чоловіки є «захисниками», а жінки тими, «кого захищають»; гендерні ролі внаслідок воєн стають дуже поляризованими, а гендерна нерівність поглиблюється.

Водночас ці висновки потребують ревізії через унікальний характер повномасштабної війни Росії проти України. З цією метою я сфокусувала увагу на трьох вимірах впливу війни на гендерні (не)рівності. Законодавчий вимір пов’язаний з воєнним станом, де найбільш виразно відтворюється традиційний (патріархатний) гендерний порядок, у якому під час війни чоловікам відводиться роль захисників держави, що також впливає і на жінок, та є негативним чинником гендерної рівності. (Гео)політичний аспект пов’язаний із євроінтеграційними процесами, що є важливим фактором сталості політики гендерної рівності. Соціокультурний вимір пов’язаний із позитивною динамікою суспільного сприйняття розподілу гендерних ролей, а також ставлення до прав ЛГБТ-людей у контексті війни.

Результати дослідження презентовано далі у трьох частинах: перша стосується закону про воєнний стан, який є викликом для гендерної рівності через цементування традиційного розподілу гендерних ролей, а друга і третя частини присвячені позитивному контексту впливу війни на можливості для подальшого руху українського суспільства до гендерної рівності ‒ на рівні політичних рішень та на рівні соціокультурних змін.

Війна як виклик. Законодавча поляризація гендерних ролей у контексті воєнного стану

Україна досягла значних успіхів у питаннях гендерної рівності, особливо після 2014 року, коли було підписано Угоду про асоціацію з ЄС, що стало каталізатором багатьох законодавчих змін. Водночас українське законодавство, як і законодавство багатьох інших країн, у яких діє закон про призовну армію, поширює обов’язки проходження військової служби лише на громадян чоловічої статі. До початку війни Росії проти України гендерні очікування щодо ролей чоловіків як «захисників» були радше символічними, але в контексті повномасштабної війни ситуація кардинально змінилася: виникла потреба у мобілізації людського ресурсу для опору та було обмежено низку прав чоловіків, зокрема, більшості з них (за винятком окремих груп) заборонено залишати країну під час воєнного стану.

Наскільки законодавче конструювання ролей чоловіків як «захисників» резонує з суспільними очікуваннями? По-перше, призовну армію для чоловіків підтримує лише незначна частина українців: опитування 2018 та 2022 років показали, що більшість населення підтримувала модель професійної армії (на контрактній основі), відкритої для чоловіків і жінок, а модель призову лише для чоловіків 2022 року підтримали 14% опитаних [Martsenyuk, 2022]. По-друге, українське суспільство не консолідоване щодо питань військового обов’язку, мобілізації та ставлення до чоловіків призовного віку, які ухиляються від неї, про що свідчать суперечливі установки щодо цих питань. За даними КМІС [2024], захист країни назвали чоловічою справою 54% опитаних, а 46% стверджували, що обороною цілісності України мають займатися як жінки, так і чоловіки, а дані Info Sapiens свідчать, що серед немобілізованих чоловіків, які не мають «броні», 35% висловили готовність мобілізуватися, якщо прийде повістка [Info Sapiens, 2024].

Війна як можливість – 1: продовження руху до гендерної рівності на політичному рівні

Повномасштабна війна не зупинила політичний і законодавчий рух України в напрямі гендерної рівності: упродовж 2022 року було прийнято кілька ключових державних документів стратегічного значення, зокрема Стратегію гендерної рівності в освіті до 2030 року, а також ратифіковано Стамбульську конвенцію.

(Гео)політичний контекст війни, пов’язаний із консолідацією українського суспільства щодо євроінтеграційних процесів та отриманням статусу кандидата на вступ до ЄС у червні 2022 року, створює додаткове вікно можливостей для подальшого просування політики гендерної рівності. Це можна продемонструвати на прикладі ратифікації Конвенції Ради Європи про запобігання та боротьбу з насильством щодо жінок і домашнім насильством (відому також як «Стамбульська конвенція»). Україна підписала Конвенцію ще у 2011 р. Проте, попри багаторічні зусилля жіночого руху України з вимог ратифікації, Конвенцію тривалий час не ратифікували через опір консервативних груп суспільства, політиків і так званих антигендерних рухів, тобто рухів проти гендерної рівності та прав ЛГБТ-людей, учасники яких убачають у Конвенції «просування гендерної антиприродної та антисімейної ідеології». У червні 2022 року, напередодні надання Україні статусу кандидата на вступ до ЄС, український парламент ратифікував Стамбульську конвенцію. Можна припустити, що гендерна тематика була інструменталізована, і цей крок був зроблений для того, щоб продемонструвати лояльність країни політикам ЄС з питань гендерної рівності та загалом довести світові свою європейську ідентичність.

Важливою точкою входу для таких змін є також євроінтеграційні установки українського суспільства. Дослідники Кратохвіл та О’Cаліван [Kratochvíl, O’Sullivan, 2023] називають російсько-українську війну війною, «яка не схожа на інші», оскільки вона не є суто військовим конфліктом. Вони стверджують, що особливість цієї війни полягає в тому, що вона ведеться Росією за так звані традиційні цінності, проти гендерної рівності, а також проти «колективного Заходу, що занепадає». У цьому контексті прагнення українського суспільства дистанціюватися від цінностей «русcкого міра» створюють додаткове вікно можливостей для змін у питаннях ставлення суспільства до питань гендерної рівності та рівних прав ЛГБТ-людей.

Війна як можливість ‒ 2: позитивна динаміка суспільного сприйняття гендерних ролей і прав ЛГБТ-людей

До 2022 року уявлення українців про жіночі та чоловічі ролі, а також практики розподілу цих ролей були еклектичними та поєднували традиційні й емансиповані моделі. Проте варто відзначити позитивну динаміку: з часом українське суспільство прогресує у відмові від гендерних стереотипів та традиційного розподілу гендерних ролей. Одним із чинників, що кидають виклик традиційному (патріархатному) гендерному порядку в українському суспільстві, є зростаюча видимість жінок-військових з 2014 року. Загальна чисельність сектору оборони та безпеки становить близько 1,2 млн осіб, з них станом на жовтень 2023 року, 47 тис. – жінок-військових та 10 тис. жінок виконують бойові завдання на лінії фронту. Загалом можна стверджувати, що нормалізація ролей жінок-військових зростає: згідно з даними опитування соціологічної групи «Рейтинг» [2023, вересень], 80% респондентів відповіли, що образ ветерана вони рівною мірою асоціюють із чоловіками та жінками, і лише 20% асоціюють його з чоловіками.

Цікаві трансформації відбулися під час повномасштабної війни зі ставленням суспільства до прав ЛГБТ-людей. Хоча окремі показники цього ставлення не були стабільними та коливалися упродовж 2004–2022 років, у порівняльній перспективі в Україні (як і в інших центрально та східноєвропейських країнах) була дуже високою частка людей, які виступали проти дозволу геям і лесбійкам вступати у законний шлюб. За даними опитувань КМІС 2022 і 2024 років, українці ставляться до ЛГБТ-людей байдуже (45% і 47% відповідно) або негативно (38% і 32%). Водночас від початку повномасштабної війни, хай і незначно, зростає частка людей, які вважають, що ЛГБТ-люди повинні мати такі ж права, як і решта громадян України: 2024 року таку думку поділяли 70,4% опитаних, що на 3,1% більше, ніж у 2023-му, і на 6,7% більше, ніж у 2022-му [КМІС-а, 2024]. Значно менше прихильників надання ЛГБТ-людям рівних прав на шлюб чи вступ у цивільне партнерство, хоча й їхня частка також поступово зростає. 2024 року 28,7% опитаних ствердно відповіли на запитання «Чи підтримуєте Ви запровадження зареєстрованого партнерства для одностатевих пар, подібного до звичайного шлюбу, але без права на усиновлення дітей» [там само] порівняно з 23,6% у квітні 2022 року та 4,8% у 2018-му [Martsenyuk, 2022].

Отже, під час війни зберігаються еклектичні процеси: консервативні тенденції (зокрема, пов’язані із законодавчою поляризацією гендерних ролей та установками щодо ролей чоловіків під час війни) поєднуються із просуванням українського суспільства до гендерної рівності (як на рівні політичних і законодавчих процесів, так і на рівні суспільних установок щодо гендерних ролей і прав ЛГБТ-людей). Справді, війна Росії проти України призвела до поляризації ролей жінок і чоловіків у захисті держави від військової агресії на законодавчому рівні: для більшості чоловіків служба у війську – це обов’язок, а для жінок – це право. Поряд із цементуванням традиційних гендерних ролей у законодавстві, пов’язаному з воєнним станом, та установок частини українського суспільства, війна не зупинила політичний прогрес у питаннях гендерної рівності: закріплення євроінтеграційних процесів створило додаткове вікно можливостей для такого поступу. Спостерігається також багатогранна картина суспільних уявлень та очікувань щодо ролей жінок: з одного боку, гендерний порядок під час війни покладає на жінок обов’язки підтримки чоловіків у тилу та відповідальність за репродуктивну працю, з іншого – розширюється спектр нормалізації інших жіночих ролей під час війни, зокрема військових.

Водночас означені виміри аналізу лише частково описують виклики війни для гендерної (не)рівності, з яких основними є зміни структурного рівня, для відстеження яких потрібен достатній часовий період та додаткові дані. Йдеться про ймовірні впливи війни на гендерні зміни на ринку праці та зайнятості, на політичне представництво жінок, становище зайнятих у фемінізованих галузях економіки жінок, поглиблення фемінізації бідності, а також на склад і структуру сім’ї, що також має наслідки для жінок.

Повну версію тексту див. у колективній монографії «Українське суспільство в умовах війни. Рік 2024». Київ: Інститут соціології НАН України