У класики соціології давно й по праву зараховані або вважаються такими ті, хто в силу здобутої освіти і наказово виявленої схильності збирати факти і намагатися їх зрозуміти, взявся відповідати на непрості питання. Про те, скажімо, як влаштоване спільне існування людей, чому у суспільстві відбувається те, що викликає занепокоєння, турбує, чи є засоби зняти або послабити напруження та конфлікти, що виникають у відносинах людей, держав, народів. Перша світова зажадала участі видатних представників дисципліни як в «ідеологічній війні», яка називається нині контрпропагандою, так і уточнення чи підтвердження раніше сформульованих у своїх наукових працях уявлень про умови та наслідки взаємодії соціальних груп, інститутів націй.

У перші місяці після оголошення Францією війни Німеччині Дюркгайм разом із колегами, найвідомішим з яких був університетський однокурсник філософ Анрі Бергсон, організує комітет з пропаганди основних документів про війну, який публікував «Листи до всіх французів» (Lettres à tous les Français), що розійшлися тримільйонними примірниками. Листи підтримували почуття спільності та впевненості в успіху, взивали до терпіння, мужності, взаємної підтримки і мали сприяти зміцненню тієї колективної моральної свідомості, в якій Дюркгайм бачив основний регулятор поведінки людей; моральний стан фактично виявлявся зброєю у надзвичайних обставинах. Серед безлічі робіт найвідомішим є, мабуть, памфлет (твір викривального характеру) 1915 року обсягом майже в 2.5 друкованих листа «Німеччина понад усе» («L'Allemagne au-dessus de tout») – про домінантні інтелектуальні установки німців у війні. Хоча йдеться про специфічний, як видається на перший погляд, німецький мілітаризм початку минулого століття, але доцільно бачити в ньому й морфологію (зіставлену з частин конструкцію) мілітаризму в цілому.

Поведінка країни, розв'язання нею війни зумовлено ментальними утвореннями (атітьюдами, установками, картинами світу) – таким виділеним напівжирним шрифтом твердженням Дюркгайм починає свою роботу. Найповніше формулювання таких утворень він знаходить у працях історика Генріха фон Трейчке, відомого своєю 5-томною «історією Німеччини у XIX столітті» і, зокрема, у книзі лекцій «Політика», читаних в університеті Берліна після 1876 року. Трейчке, близький до урядових кіл, описав загальноприйняті схеми сприйняття та оцінювання себе та навколишнього світу тодішньою політичною елітою (найвищі державні чиновники, дипломати, генералітет). Тобто ті колективні уявлення, які, згідно з соціологічними поглядами Дюркгайма, визначають індивідуальну та колективну поведінку. Таких схем/установок/атітьюдів всього три, у їхньому фокусі апологетика держави, в найкоротшому викладі вони такі.

1. Держава важливіша (вища) за міжнародні закони. Інакше кажучи, суверенітет цього соціального інституту такої якості, що жодні міжнародні договори ніяк його не обмежують, він і лише вів є джерелом юридичної сили та влади, внаслідок чого суверенний інститут є абсолютно повноважним у всіх своїх діях. Більше того, держава – це нестримна схильність до експансії. Якщо національна юрисдикція визнається абсолютно самодостатньою, то жодна зовнішня перешкода вже не утримує державу від демонстрації власної сили та її застосування – від свавілля. Війна тоді аж ніяк не одна з необхідних процедур вирішення спорів, непорозумінь, упереджень, оман, але моральний і священний обов'язок індивідів перед державою. І найбажанішою ціллю експансії виявляються невеликі національні утворення, такі собі політичні та соціально-економічні непорозуміння, завідомо залежні й не здатні до самостійних дій.

2. Держава важливіша (вища) за мораль. Вона непідвладна моральним ідеям і принципам, для неї мораль лише засіб. Оскільки основна мета держави полягає в тому, щоб бути сильною, то мораль є тим, що виправдовує виконання нею так зрозумілого зобов’язання. Все, що сприяє цьому наперед є благом, не гріховно: мета виправдовує засоби. І взагалі мораль – притулок слабких та безпорадних, а у великій політичній грі з її спантеличено високими ставками ніхто не в змозі заявляти, ніби у нього «чисті руки» чи він «ніколи не брехав».

3. Держава важливіша (вища) за громадянське суспільство. Могутня держава, що не знає над собою ніякої, ані юридичної, ані моральної влади, мимоволі з підозрою ставиться до тієї мозаїки індивідів та їхніх об'єднань, котрі переслідують приватні інтереси, розвивають і задовольняють свої потреби приватним чином, яке і називається громадянським суспільством. Все існуюче поза компетенцією держави здається їй явно сумнівним, підлягає контролю, регламентації, залучення до інтересів та цінностей головного соціального інституту, незаперечного представника єдності та цілісності. Тому що приватні інтереси різних сегментів громадянського суспільства неминуче вступають у протиріччя між собою, що загрожує цілісності тієї органічної єдності та порядку, якою є держава. Тобто складність суспільства загрожує конфліктністю, держава опирається доступними їй всіма наявними у неї засобами. Основним обов'язком громадян, як їй гадається і бажається, є незаперечність та послух. Загроза насильства та застосування насильства щодо своїх громадян є засобом підкоряти, долаючи будь-який опір.

Усі три колективні уявлення/атітьюди утворюють те, що сприймається як реальність (адекватна картина світу), в якій державі як відповідальному за все суб'єктові необхідно приймати рішення та діяти, орієнтуючись виключно на себе та свою волю, апелюючи лише до неї. Альтернативна реальність (картина світу), де воля держави чимось обмежена, існує, але це реальність занепаду та виродження, картина світу, що втратив вітальність та енергію. Звідси ряд наслідків, що генеруються такою – патологічною – формою мілітаризму та перераховуються Дюркгеймом.

• Великі держави за природою імперіалістичні, націлені на насильство та анексію ближніх та далеких територій. Війна є конститутивною практикою держави.

• Укладання міжнародних угод визначається політичною доцільністю моменту, але зобов'язання щодо їх дотримання скасовуються виникненням нової доцільності, байдуже реальної чи уявної.

• Маленькі держави повинні бути поглинені великими або стати їх покірними, слухняними сателітами.

• У війні немає нічого нелюдського та антигуманного. Якщо для досягнення військової мети необхідно тероризувати громадянське населення, то це потрібно робити.

• Не існують і не можуть бути визнані права окремих етносів утворювати власні держави, мати власне розуміння як жити і за якими законами, що ними визнані за цивілізовані. Нейтралітет визнається тимчасовою, мало що значущою політичною плутаниною, яка незручно маскує справжню відданість і підпорядкованість якійсь великій державі.

• Мілітаризовані колективні уявлення вважають зовнішній світ таким, що збився з істинного шляху розвитку, деградуючим, розгубленим, таким, що заплутався у ницих миттєвих потребах і бажаннях, а тому ворожим, сповненим загроз.

• Ідеальний громадянин мілітаризованої держави має бути таким самим амбітним, як і вона, бути готовим домінувати, придушувати неправедних співвітчизників і ворогів. У той самий час він дисциплінований, невимушено підкоряючись наказам і визнаючи життя держави набагато значимішою, ніж життя. Загалом ідеальний громадянин – це солдат, війна для нього є школою самозречення та самопожертви.

***

Мілітаризм був атрибутом імперій минулого і залишається таким у великих і малих, авторитарних та більшою чи меншою мірою демократичних держав XXI століття. Він маскується, ховається або, навпаки, пред'являється/відроджується при нагоді та в особливих обставинах. Війна була і залишається його живильним середовищем, а необхідність мілітаризму – масових настроїв та ментальних установок ідеологів, політиків, громадян – визначається конкретною історичною, а часто й географічною ситуацією. Мілітаризм має відтінки, а розмір держави має значення: мілітаризм великої країни багато в чому не те саме, що мілітаризм країни невеликої. І настільки ж різні його наслідки для сприйняття себе і навколишнього світу політичними угрупованнями, що знаходяться при владі, і різними складовими громадянського суспільства – від патологічних форм сприйняття до таких, що сумісні з сучасними уявленнями про цивілізованість/демократичність.

Хочете поговорити про будь-який національний мілітаризм? Будьте готові бути настільки ж уважними, розбірливими, вибірковими (=методичними) у відборі та інтерпретації фактів, як це вийшло понад сто років тому у Еміля Дюркгайма.