Фото: Виталий Носач, РБК-Украина

Будь-яка війна, і нинішня російсько-українська не є виключенням, є не лише військово-технічним зіткненням держав та армій, але й протистоянням суспільств, їх соціально-психологічних та організаційних можливостей, стійкості, витримки та ресурсів внутрішньої солідарної взаємодії. Основою такої суспільної взаємодії у період війни є смисли та мотивація воювати. У випадку України ці смисли правдиві та справедливі – захист країни від зовнішньої агресії у реальній загрозі існуванню нації та країни. Причому це не вигадані мотиви або інформаційні фейки на кшталт російських пропагандистських страшилок про «лабораторії НАТО» чи «заражених комарів», а жорстка реальність окупованих українських територій та трагічний досвід мільйонів співгромадян, чиї життя та долі вже понівечені війною. Водночас, окрім мотивації, солідарна суспільна взаємодія потребує практичну здатність та навички суспільства до консолідації та самоорганізації. І саме це – важливий ресурс і водночас цінна перевага українського суспільства над російським у цій війні.

Звичайно, як у випадку із сусідньою ордою, населення можна тривалий час готувати до війни, зомбуючи його пропагандою, накручуючи військовий психоз на культі війні та агресії («можем повторіть»), створюючи образи чисельних ворогів, які оточили країну. Але подібні заходи не формують навичок суспільної самоорганізації та ініціативи. Це – радше передача команд від диктатора і його оточення на інертну та пасивну соціальну масу, якою здебільшого є сучасне російське населення.

Війна трансформувала і українське суспільство. Воно з початком широкомасштабного вторгнення перетворилось на потужний соціальний організм спротиву та здебільшого вже адаптувалось до нових реалій війни. Про таку резистентну соціальну адаптацію свідчать зокрема результати фундаментального дослідження Інституту соціології НАН України щодо проблем стресу, спричиненого війною, проведеного у другій половині 2023 року. І у цій воєнній трансформації сповна проявилась характерні позитивні риси нашого суспільства, а саме – його здатність до низової самоорганізації та швидкої мобілізації, основаної на солідарній взаємодії, взаємодопомозі та довірі. Українська суспільна мобілізація, особливо у перший період ворожої навали з кінця лютого 2022 року, здебільшого формувалась як живі низові ініціативи без будь-якої команди з боку влади чи держави. Адже ніхто не наказував активним громадянам вступати до лав територіальної самооборони або допомагати їй, формувати мережі взаємопідтримки у багатоповерхових домах та сусідствах, опікуватись старенькими та немічними, жертвувати кошти армії та волонтерам і брати участь у інших повсякденних формах допомоги армії та співгромадянам, зокрема біженцям та переселенцям.

За оцінками соціологів з кінця 2022 року переважна більшість українського суспільства, а саме – дві третини українських громадян, відчували себе активною частиною національного спротиву, зокрема через залученість у різні форми активності, волонтерства та збори коштів щодо допомоги армії та спів-громадянам. І попри загальне економічне погіршення життя та складний перебіг військових дій соціологічні дослідження кінця 2023 – початку 2024 років свідчать, що переважна більшість українських громадян залишаються активною частиною національного спротиву. Так, за даними опитування Фонду «Демократичні ініціативи» наприкінці 2023 року, дві третини респондентів особисто перераховували гроші волонтерам та благодійним організаціям, які допомагають ЗСУ, а кожен другий респондент допомагав внутрішньо переміщеним особам грошима, одягом, продуктами харчування або іншими речами. І хоча у масових суспільних настроях на зміну емоційному піднесенню після військового успіху деокупації значних територій наприкінці 2022 року здебільшого прийшов тверезий реалізм усвідомлення складного і довгого шляху боротьби переважна більшість громадян продовжує зберігати оптимізм і віру у перемогу. Наприклад, за даними КМІСу станом на лютий 2024 року, 89% українців загалом вірять в перемогу України.

Основою масового національного спротиву є спільна мета, яка об’єднує суспільство, принаймні більшу його частину. Це – оборона країни, перемога над ворогом, яка для переважної більшості громадян означає повернення всіх українських територій, включаючи Донбас і Крим. Захист країни, її єдність і цілісність в міжнародно визнаних кордонах – це спільне благо, яке не може належати окремо будь-кому, але лише всім. При цьому, люди вже цілком розуміють, що бажаний переможний мир як спільне благо не буде швидким. Але й його досягнення залежить не лише від героїчних дій армії, але й від об’єднання багатьох індивідуальних зусиль, вчинків та синергії колективної дії багатьох громадян та долання вузьких групових, корпоративних чи індивідуальних егоїстичних інтересів. Саме тому суспільство особливо гостро сприймає факти мародерства та корупції з боку чиновників, наприклад, при розподілі гуманітарної допомоги або її продажі, крадіжки на торгових поставках для армії, а також випадки шахрайства з боку псевдо-«волонтерів» або зловживань з боку деяких громадських організацій, зокрема через випадки покриття ними втечі ухилянтів по системі «Шлях». Адже такі випадки не лише дискредитують волонтерські зусилля, участь та пожертви багатьох громадян, але підривають головний соціальний ресурс суспільної солідарності у період війни – взаємну довіру.

Національна солідарність та самоорганізація під час війни – це особливі вид колективної взаємодії в екстремальних обставинах та з найвищими ставками щодо існування незалежної країни як спільного блага. Суспільне благо не можна оцінити в економічних категоріях, як наприклад, не може бути суто економічними або прагматичними феноменами патріотизм або національні почуття. Адже для чималої частки громадян і досі існує і інший індивідуальний вибір – поведінка такого собі «вільного вершника», необтяженого ніякою відповідальністю та соціальними зобов’язаннями або навіть еміграція з країни, тобто фізичний вихід від будь-якої участі у колективній дії. Одначе колективна дія національного супротиву є також і цілком раціональною активністю зі своїм власним раціональним смислом, адже захист країни – це одночасно і захист власної родини та домівки та права жити на рідній землі, працювати, самореалізовуватись, ростити дітей і заробляти саме в Україні. Тим паче ця колективна дія також далека від персонально-культового фанатизму. У цій війні українці воюють не за владу будь-якої політичної сили чи президента, а за свою країну та державу, де цю владу можливо вільно обирати.

Коли бізнесмен передає українській армії для її удару координати свого власного захопленого окупантами будинку поруч з яким розташувалась російська ракетна система – це про суспільну самоорганізацію та внесок у суспільне благо перемоги. Жителі села Димиївка, які відкрили дамби і затопили своє село разом із своїми будинками та майном, аби ускладнити просування російських військ до Києва також думали передовсім про суспільне благо оборони та захист столиці країни, а не про свої власні будинки і майно. Власники ресторанів та кафе, які у перші місяці навали організовували безкоштовні обіди для бійців територіальної оборони, старих та безпомічних – це також приклад самоорганізації та колективної дії на спільне благо оборони і перемоги. І таких прикладів самоорганізації, взаємодопомоги та солідарності громадян у цій війні багато.

Власне це і є важливий соціальний ресурс і перевага українського суспільства, а також – і українського війська як його частини у цій війні. Адже, як визнають військові експерти, успіхі ВСУ у звільненні великих територій Харківської та Херсонської областей є великою мірою наслідком сучасної модернізації українського війська, в якому середня командна ланка командування має значно ширші повноваження щодо прийняття рішень та ініціативи, аніж у колишній прото-радянській моделі військової організації.

В перспективі тривалої війні важливими завданнями суспільства є збереження внутрішньої солідарності та стійкості і підтримка різних форм самоорганізації національного супротиву у єдності з армією та державою. Завдання ж держави – плекати та організаційно підтримувати цей ресурс українського суспільства, зокрема очистити систему публічних закупівель та витрат державних коштів від зловживань та корупції, а також вчасно та справедливо карати випадки зловживань довірою українських громадян.