Посткомуністичні трансформації в Україні призвели до того, що клас великих власників набув надмірної політичної суб’єктності. Відбулася повномасштабна олігархізація політичної влади, коли нечисленне коло олігархів зуміло взяти під контроль всі гілки державної влади. При чому олігархізація пронизувала не лише центральні гілки влади, але й проявлялася на локальному рівні.

Олігархію традиційно визначають як систему контролю небагатьох соціальних акторів політичної сфери. Відтак, олігархізацію політичної влади можна визначити як нелегітимний процес захоплення держави обмеженим колом соціальних акторів, які, володіють масштабними матеріальними та фінансовими ресурсами.

Слід почати з того, що , олігархи і власники великого капіталу – поняття схожі, але не тотожні. Не всі великі власники є олігархами, але всі олігархи є великими власниками.

Аналіз довоєнної класової структури України за схемою Е.Райта (Європейське соціальне дослідження) виявив чисельність верстви «капіталістів» у межах 0,3–0,5% дорослого населення. А за даними Державного комітету статистики, надбагаті громадяни становлять 0,5–0,7% від загальної кількості населення України. Таким чином, беручи до соціологічні та статистичні дані, можна припустити, що верства власників великого капіталу в Україні становить від 0,3% до 0,7% дорослого населення.

Незважаючи на два Майдани та попри суспільний запит на деолігархізацію, великі власники тривалий час контролювали політичне життя України. В певному розумінні, історія незалежної України – це історія олігархії, а українські олігархи – це і є наша історія до 2022 року. І лише повномасштабна фаза російсько-української війни суттєво похитнула могутність олігархів, оскільки війна завдала величезних матеріальних збитків українській промисловості, яку контролювали ключові представники бізнес-еліти. Війна кардинально змінила геополітичну ситуацію та стан справ як усередині країни, так і на міжнародній арені. Попри це, інтереси олігархії досі широко представлені або самими олігархами, або їх довіреними особами як у центральних, так і у місцевих радах та адміністраціях.

На відміну від Росії, де суспільний запит привів до влади режим «силовиків» з автократичним лідером на чолі, який знівелював суб’єктність російських олігархів, в Україні суспільно-політичне розмежування та відсутність достатніх економічних ресурсів для підвищення рівня добробуту громадян не давало змоги окремій фракції політичної еліти підпорядкувати собі великих приватних власників. За умов політичної нестабільності основні фінансово-промислові групи (далі – ФПГ) прагнули заручитися підтримкою основних політичних гравців, а відтак ставали основними фінансистами політичних виборів. Стимулювання геополітичної, етнокультурної та мовної належності українців і розмежування їх на різні політичні табори за цими ознаками дало змогу відволікати увагу суспільства від питань соціальної справедливості, нечесної приватизації та її наслідків. Ставлення населення до олігархів здебільшого визначалося логікою політичного позиціонування. Маючи своїх представників чи володіючи безпосередньо депутатським мандатом, великі власники лобіювали свої інтереси, впливаючи на ключові політичні рішення.

Отже, своєрідні політичні та економічні умови перехідного суспільства, в яких діє олігархія, що проявляються у слабкій інституційній структурі економіки та політичній фрагментації соціуму, сприяють розвитку олігархії.

Можна перерахувати засоби, за допомогою яких олігархія впливає на контроль політичної влади:

• формування політики через пряме фінансування політиків, кандидатів, політичних партій або виборчих кампаній;
• маніпулювання масовим світоглядом та громадською думкою через зосередження власності на ЗМІ, які стали ключовим інструментом здійснення влади як через пряму власність олігархів на медіа-ресурси, так і через їхній контроль над якістю та змістом медіа-продукції;
• лобізм, який передбачає прийняття парламентами вигідних для олігархів законопроектів, підкуп чиновників, передачу службовими особами інсайдерської інформації тощо; доступ до «вільного» використання державного бюджету; доступ до експлуатації державних об’єктів за мінімальної ціни оренди або її фактичної відсутності; проведення тендерних конкурсів «для своїх» партнерів;
• особисті стосунки олігархів із державними службовцями чи бюрократами; підкуп чиновників – явище т.з. «захоплених регуляторів», коли ключові працівники регулюючих органів, бюрократи, політики та держслужбовці з наближенням закінчення кар’єри отримують гарантію працевлаштування у великих корпораціях.

Відмінний від постсоціалістичних країн Центральної Європи процес приватизації зумовив формування в Україні великого капіталу, коли регіональні бізнес-групи України вже накопичили необхідні інвестиційні ресурси для придбання права власності на контрольовані активи. Ставши власниками крупних промислових підприємств та залучивши банківський капітал для інвестицій у власні підприємства, українські капіталісти змогли сконцентрувати ресурси для захоплення політичної влади. Сформована в Україні неформально-кримінальна система взаємовідносин власників великого капіталу і влади трималася на контролі з боку великого капіталу партійної системи шляхом фінансування владних і опозиційних політичних проектів, а на певних етапах – і на безпосередньому входженні в урядові структури, за допомоги яких вони контролювали державні інститути відповідно до своїх економічних інтересів. Олігархізація політичної влади загальмувала економічний розвиток країни, її демократизацію та обороноздатність.

Водночас, існування олігархічної системи ставало певним запобіжником скочування країни до авторитарного режиму, оскільки всі без винятку олігархи побоювалися політичного зміцнення певного угрупування і тому усіма зусиллями блокували піднесення та критичну концентрацію влади в одних руках. В цьому значенні українських олігархів можна метафорично назвати "імунною системою" української економіки, на відміну від представників як західних, так і східних транснаціональних корпорацій (ТНК).

Динаміка взаємовідносин української влади і великого капіталу за умов постсоціалістичних перетворень пройшла кілька етапів формування, розквіту та занепаду політичної суб’єктності великих власників.

Ще за радянських часів, початком легальної підприємницької діяльності стало формування т.зв. «комсомольської» економіки. У межах створеної владою системи центрів науково-технічної творчості молоді та молодіжних житлових кооперативів, комсомольські функціонери започаткували власне збагачення. Володіючи організаційним досвідом та зв'язками, колишні номенклатурні комсомольські та партійні працівники переважно зайняли ті ніші, які для радянської економіки були новими: фінансові операції, роздрібна торгівля, відеосалони, сфера обслуговування тощо.

Однак у першій половині 1990-х років в економіці й політиці домінували т.зв. червоні директори, які успадкували свій вплив ще з народного господарства СРСР. Це були керівники великих промислових підприємств та голови колгоспів/радгоспів, які після розпаду Радянського Союзу, на відміну від дискредитованих партійних керівників, зберегли і зміцнили свій вплив на економіку.

Схематично епоху первинного накопичення капіталу в Україні можна описати як послідовність наступних кроків: зародження регіональних ФПГ на базі капіталу «червоних директорів», трейдерського та банківського капіталів за сприяння місцевої влади (1991–1995 рр.) → вихід ФПГ на загальноукраїнську арену шляхом створення партійних проектів (1995–2002 рр.) → активна участь ФПГ у політичних процесах (2002–2005 рр.) → політична суб’єктність ФПГ за умов парламентсько-президентської республіки (2006–2010 рр.) → захоплення східноукраїнськими ФПГ політичної влади в Україні та безпосереднє управління політичними та економічними процесами (2010–2014 рр.) → до соціально-політичних процесів додалися два інших політичних суб’єкти – громадські активісти (в т.ч. воєнізовані групи) та країни Заходу, фінанси та всебічна підтримка яких, стали критично необхідними для збереження влади державних інститутів та зменшення впливу вітчизняних олігархів (2014–2019 рр.) → прихід до влади популістів та відновлення олігархічного контролю над парламентом країни (2019–2021 рр.) → політика деолігархізації, у вересні 2021 року Верховною Радою України був прийнятий закон «Про запобігання загрозам національній безпеці, пов’язаним із надмірним впливом осіб, які мають значну економічну або політичну вагу в суспільному житті (олігархів)» → втрата великими власниками економічної, політичної та медійної бази, старт фундаментальної ролі західних країн, насамперед США, у всебічному процесі протистояння та війни з Росією (2022–2025 рр.). По суті, західні країни виявилися тилом воюючої України.

Власне, вже влітку 2022 року почалася перевірка близько 86 осіб на відповідність критеріям, визначеним Законом України «Про запобігання загрозам національній безпеці, пов’язаним із надмірним впливом осіб, які мають значну економічну та політичну вагу в суспільному житті (олігархів)». Крім цього, українською владою було ініційовано процес припинення українського громадянства деяких великих власників.

Вторгнення Росії в Україну призвело до окупації великої території і нищення промисловості, інфраструктури, логістики (облога морських портів), системи генерації та розподілу електроенергії. Саме ці ключові активи складають економічне ядро могутності українських олігархів. Нівелювання цих активів пришвидшило процес деолігархізації, особливо за умов воєнного стану, коли вплив на політичні рішення є майже неможливим. В умовах централізації владою медіапростору країни олігархи почали позбуватися своїх медіа-активів та депутатських мандатів. Війна зумовила перспективу трансформації залишків економіки в бік безолігархічного оновлення.

Війна змусила великих власників зосередитися на порятунку своїх економічних активів. Лише післявоєнне життя остаточно покаже, наскільки зменшився їхній вплив на політичну владу. Проте на сьогодні очевидно: українські олігархі майже втратили колишній могутній вплив на долю України: більшість їх залишила країну, перебуває за кордоном, серед них Д. Фірташ, В. Медведчук, В. Новинський, В. Хорошковський, В. Рабінович, Є. Мураєв, Л. Черновецький, О. Ярославський, Г. Боголюбов, К. Жеваго, ряд інших великих власників та пов'язаних з ними осіб. Проти більшості з них РНБО було запроваджено українські санкції.

Менша частина перебуває в Україні, одні у буцегарні під судом та слідством, як І. Коломойський чи Н. Шуфрич. Інші досі живуть та працюють на волі, продовжуючи займатися бізнесом та суспільно-політичною діяльністю, хоча і в умовах, що кардинально змінилися за час війни. Серед них, найбагатші українці на сьогоднішній день, Р. Ахметов, В. Пінчук, П. Порошенко. 12 лютого 2025 року РНБО запровадила санкції проти п'ятого президента України Петра Порошенка. Іронія долі в тому, що закон №1644-VII, який дозволив це зробити, був прийнятий саме за його каденції. Служба безпеки України пояснила рішення тим, що обмеження накладено через загрозу державній безпеці, територіальній цілісності та економіці України.

"Введіть санкції проти топ-10 українських олігархів, особливо тих, хто має особняки в Монако, і це негайно припиниться. Це ключ до головоломки", – написав 9 березня 2025 року американський олігарх та з недавнього часу надвпливовий політик у новій американській адміністрації Ілон Маск у X. Так він відповів на публікацію, в якій автор розмістив відео розгорнутого перед Білим домом величезного українського прапора та запитав, хто фінансував цю акцію і скільки вона коштувала.

Висловлювання І.Маска чудово ілюструє аксіому: національні олігархи, заважають олігархам міжнародним, бо їх не так просто підім'яти під себе, вони зберігають суб'єктність.

Парадоксально, але різке зниження політичної активності національних великих власників може стати вже зворотнім викликом для розвитку суспільства – а саме втрати однієї з противаг скочування країни до авторитаризму всередині країни та погіршення конкуренції вітчизняних ФПГ з іноземними ТНК, в умовах геополітичної ситуації у сучасному світі, що блискавично змінюється. Де все виразніше, як у внутрішніх суверенних справах країн, так і в міжнародній політиці, проступає не пріоритет закону, а право сили.