Сергій Макеєв
Словники у визначеннях патріотизму одноманітні – любов до вітчизни, відданість народові. Мається на увазі явно позитивна емоція, відчуття, умонастрій, установка індивіда по відношенню до Батьківщини. Но, варто додати, по відношенню до будь-якого надособистісного утворення. У мирні часи можна бути відомим як патріот краю/місцевості, регіону, міста, села, заводу, вболівальника футбольної команди. У повсякденні допустимо також говорити про патріотизм у професії, тобто про жорстке слідування кращим зразкам виконання своїх обов’язків, добропорядним правилам і процедурам. Проте в умовах війни залишається в обігу тільки те, найголовніше із словників: відданість вітчизні, народові. Те, що належить перетворити на власний досвід і ним підтвердити його персональну значущість. Цього ґатунку патріотизм має легко розпізнавані візуальні й слухові знаки – герб, прапор, мова, гімн, гасла.
Очевидно, що патріотизм це складний емоційнально/ментально/поведінковий комплекс: емоція – умонастрій – дія. Емоція – переживання/відчуття колективного цілого як більш важливого, ніж ти сам; умонастрій – наявність переконливих аргументів, чому таке почуття взагалі існує; дія – поведінкові реакції, що підтверджують існування аргументів, почуття та їхнє раціональне обґрунтування. В дусі веберіанської соціології було б, ймовірно, таке формулювання: осмислена, орієнтована на загальне інше, емоціонально забарвлена дія.
Подібно будь-якому явищу патріотизму притаманний широкий спектр відтінків – від позитивного до негативного. Під гаслом патріотизму часто чути заклики до ненависті, насильству, грабежу – ось так він розуміється деякими спільнотами індивідів. И ще, патріотизм легко імітується, а його продуктивна демонстрація часто сполучена з репутаційними престижними, матеріальними вигодами, якими розпоряджається держава, використовуючи їх в якості позитивних санкцій у взаємодії з індивідами й професійними групами – щоб індивіди конкурували за них. Власне державна система нагород і звань, вибудована за рангами згідно вагомості та значимості орденів, медалей, титулів, являє собою уречевлене визнання деякого ступеня виявленого і поміченого патріотизму– від зірки героя до простих знаків за трудову доблесть, а окремі ордени мають декілька степенів. То є система державного розрізнення якості і міри служіння загальному благу (розуміємо – якості і міри патріотизму)
Війна піднімає хвилю патріотизму: добровольці, учасники територіальної оборони, волонтери, індивідуальне підприємництво з метою задоволення потреб армії, біженців, поранених – чистої води альтруїстична поведінка. Тобто багатьом доводиться займатися тим, чого ніколи не робили і навіть не підозрювали, що здатні і будуть це робити. Але в війну не менш природно виникають и поширюються підозри у «позірному», показному, нещирому патріотизмові. А, в крайній формі, у зраді: сьогодні в Україні, наприклад, в повсякденні, в звичайних і соціальних медіа з’являється слово «колабораціонізм», а в юридичних документах (законах) його визначення і міра покарання за, фактично, антипатріотизм.
В Германії початку минулого століття в залежності від декларованих цілей війни, умов і засобів досягнення миру, бажаної конструкції післявоєнного світоустрою співіснували декілька «патріотизмів»: консервативний, радикально-шовіністичний, демократичний. Макс Вебер то приклад раціонально-реалістичного, так би мовити, патріотизму академічного ученого, кабінетного, індивідуалізованого типу. Він мало і недовго викладав у закладі вищої освіти; хоча і створював німецьке соціологічне товариство, але практично не брав участі в його роботі; він менш відомий, аніж його ровесник, економіст і соціолог Вернер Зомбарт; казали, начебто дружину, Маріану Вебер, завдяки її суспільній праці більше знають в академічних колах, чим його. Подібно до майже абсолютної більшості німецьких учених і професорів війна викликала у Вебера ентузіазм і натхнення – начебто від однієї присутності поряд і в один час з чимось великим і священним. А поряд з цим далося взнаки невідступне намагання робити щось корисне і тим самим ідентифікувати себе з тим надособистісним утворенням, захист якого відчувався як нагальний обов’язок. Емоціональна складова більше представлена в листах рідним і друзям. Ментальна (смислова) переважно в лекціях і статтях, адже небезпідставно вважав, що його судження спираються на тверезе і ретельне зважування шансів (можливостей) бути реалізованими за умов наявних фактів, політичних станів і соціально-економічних процесів.
Ось яким запам’ятався сучасникам патріотизм класика соціології у тій Першій світовій війні. У серпні 1914-го Веберові вже виповнилося 50 років. Він має намір послужитися вітчизні особисто, власним фізичним тілом. У листах різним кореспондентам він називає війну «великою і чудовою», в якій Германія захищає власну державність і культуру, а смерть за батьківщину вважає кращим завершенням життя громадянина, гідного цього високого звання. Його відданість і любов до держави, цього втілення німецького духу, незаперечні, це чистого ґатунку патріотична емоція, яку він поділяє із всією інтелектуальною спільнотою країни і безумовною більшістю населення. В листах друзям і колегам неодноразово повторює: війна для держави і кожного громадянина то справа честі.
Проте медична комісія нещадна до 50-ти річного науковця: не здатен на довгі переходи і на їзду верхи, а значить не може бути використаний на фронті. Він доброволець, який і так знає про своє слабке здоров’я. У перший день мобілізації його зараховують офіцером у резервну лазаретну комісію і по 13 годин на день зайнятий облаштуванням лікувальних установ в адміністративному окрузі Гайдельберґ — все-таки бере участь у війні тілом, але в тилу. На самому початку війни він декому запам'ятався «войовничим мілітаристом», який приймав гостей у своєму будинку в однострої військового-резервіста. Господарство складне, йому доводиться усім перейматися, вимагати необхідне, домовлятися з постачальниками, обурюватися бюрократією, відважувати осіб високого ранґу від надокучливих провідин поранених.
Звиклий до роботи на самоті за письмовим столом учений змушений строго стежити за належним виконанням обов'язків персоналом, заохочувати, накладати покарання, улагоджувати конфлікти, розмежовувати повноваження. Інакше кажучи, фактично бути фокусом галасу й метушні вибитого зі звичної колії життя — всього, що ніколи в усій повноті не доноситься зі сторінок книжок та архівних документів. До поранених французів, противників у війні, свідчить його дружина, ставиться як до тих, хто потребує догляду і лікування, дозволяє відвідувати їх співвітчизникам з Ельзасу. Організовує освітні курси для тих, хто одужує, уперше за останні 16 років читає дві лекції.
Восени 1915 року комісія резервних лазаретів скасовується, і поки начальство розмірковує, куди пристроїти Вебера, він подає рапорт про звільнення, який задовольняють. Його обдарування, аналітичні здібності, величезні знання варті кращого — прямого — застосування у статусі помірковано націоналістичного публічного інтелектуала-патріота. Одначе експертна думка Вебера з політичних питань — відносини з Литвою, Польщею, Росією, з європейськими країнами — нікого не цікавить. Здатність бачити раніше за інших проблеми, що насуваються з майбутнього, не запитувана, коло співрозмовників, які розуміють складність політичних вузлів, зав’язуваних із кожним днем продовження війни, сказати б, вузьке і герметичне — по суті, його практично не існує. За межами епізодичних контактів з тими, хто намагається прогнозувати найближче майбутнє на більш-менш систематичних засадах, у Вебера стигма «пораженця». Вочевидь поміркований патріотизм, раціональне уявлення про національну честь і гідність комусь здавалися чимось на кшталт спокушання на зраду. До того ж, тональність його промов з політичних чи наукових питань агресивна й нетерпима до інших точок зору; глибоко переконаний в правоті власних суджень він схильний до гострих конфліктів з опонентами аж до розриву особистих стосунків. Ерудиція і здатність точно формулювати думки визнається, але співробітничати з ним важко.
У березні 1916 року Вебер подає в Міністерство закордонних справ і офіси політичних партій доповідну записку з аналізом політичної ситуації у зв'язку з атаками німецьких підводних човнів на цивільні судна, пропонує невідкладні дипломатичні й військові ініціативи. За це, як він вважає, «консервативні гарячі голови» неодмінно оголосять його «слабким боягузом». Надій на адекватну реакцію немає, оскільки, впевнений, «окомір для можливого і корисного відсутній у всіх»: щодо ділових якостей політиків, урядовців, вищих військових і навіть монарха він не мав ілюзій. Попри це стає тим, ким ніколи не був, — публічним інтелектуалом. Від Різдва 1915 року і за наступні три роки в газеті «Frankfurter Zeitung» Вебер публікує майже 30 статей загальним обсягом близько трьохсот книжкових сторінок.
Два останні роки війни М.Вебер подорожує країною з доповідями, головною темою яких стає повоєнний соціально-політичний устрій Німеччини. От деякі теми його виступів: «Політичне становище Німеччини у світі» (27 жовтня 1916), «Чого очікує німецький народ від конституційної комісії німецького рейхстаґу?» (8 червня 1917), «Особистість і спосіб життя» (29 вересня 1917), «Проблеми соціології держави» (25 жовтня 1917), «Наука як професія» (7 листопада 1917), «Демократія та аристократія в Америці» (23 березня 1918). Він знав за собою дар — і пишався ним — говорити захоплено, частіше імпровізуючи, ніж дотримуючись заздалегідь підготовленого тексту, не стільки навіюючи власні преференції та цінності, скільки прояснюючи для слухачів їхні власні. Його аргументи використовують представники партій в парламентських і публічних дебатах. Намагання зробити політику справою більш розумною завдяки розрізненню можливого і нездійсненного, реформувати конституційний устрій країни свідчили про те, що він не втрачав надії послужити народові досвідом науковця.
Втім, вплив на перебіг подій, на хід думок тих, хто причетний до ухвалення рішень, був мінімальним, більшість пропозицій щодо реформування системи управління державою ігнорувалися. Індиферентність до того, що він обдумував, говорив і писав засмучувала Вебера. Проте своєї справи не полишав. Що ж, раз політики практично до нього не прислухаються, Вебер звертається й до студентів, до тих, на чию сприйнятливість ще можна розраховувати. І не без наміру, здається, запобігти їхній схильності захоплюватися політичними утопіями. У славнозвісній і пошановуваній у соціологічному середовищі лекції «Наука як професія і покликання» (Wissenschaft als Beruf) він говорить про те, як важливо формувати вміння і навички зосереджуватися на найістотнішому і всебічно вивчати його, спираючись на інтелект і раціональність. В німецькій мові Wissenschaft не лише наука, а й знання, ученість, ерудиція (в англійській — scholarship). Ось чому назву «Wissenschaft als Beruf» можна прочитувати й так: «Інтелектуальність як професія і покликання». Сюди ж відноситься не менш відома лекція «Політика як професія і покликання» з її акцентом на розрізненні етики переконання і етики відповідальності. При цьому остання повинна бути притаманна сучасним політикам у часи війни і миру: вони мають ретельно і доброчесно виконувати свою справу, бути професіоналами, а не дилетантами. Він вже знав яка то безнадійна справа виписувати можновладцям рецепти поведінки, проте робив те, що умів найкраще.
Реакцією Вебера на війну був прояв повного циклу патріотизму: емоція, умонастрій, дія як фізична участь у війні й повернення до професійних обов’язків як покликання. Іншого не можна було і очікувати від того, хто звик розмірковувати послідовно і рефлексивно, хто виконував ще й функцію раціонально і реалістично мислячого аналітика-пропагандиста. Він не прийняв умов і визначень Версальского миру, згідно з яким Германія визнавалася агресором. Можливо ще й тому, що тим самим знецінювався його особистий патріотизм. До того ж він часто висловлював думку, що початок війни був зумовлений імперіалістичною політикою Росії; у відповідь на цю загрозу його країна й вимушена була захищатися.
Війна колись закінчується, переможці, заперечуючи патріотизм переможених, фактично розсіюють зерна реваншу. І ніхто не відає коли й за яких умов вони проростуть. Так сталося у минулому столітті. Можливо, так відбувається завжди.